Кажуть, що Бог не мав можливості бути всюди, тому створив мам. Імовірно, тому кожна мама – це неймовірна, потужна, світла – дійсно божественна сила, яка зверне гори, стерпить усі випробування заради своїх дітей. Із матір'ю військового - Ярославою Федур поспілкувалися журналісти "ТрибунаЛу". Жінка розповідає як найпотужніше почуття – материнської любові надихає її волонтерити. Вона також є головою правління ГО «Берегівська спілка матерів та дружин учасників АТО» й колишньою консультанткою з адміністративних та соціальних питань учасників АТО у Берегівській міській раді. Як об'єднання українських матерів військовослужбовців переросло в багаторічну волонтерську діяльність і як з цим справи загалом у Закарпатті, Ярослава розповідає в інтерв'ю.
Що Вас надихнуло долучитись, до волонтерства?
Ну, по-перше, у мене син військовий, він вже 10 років служить у ЗСУ. В 2014 році, як ви знаєте, у нас почалося АТО, в березні їх забрали з Ужгорода й в травні вони вже прибули під Луганськ. Нас тут було 9 матерів, тому що було 9 військовослужбовців-контрактників. Ми зібралися, поговорили й почали збір допомоги для наших військовослужбовців. 14 червня – перший загиблий, потім другий – Михайло Тимощук, який загинув 13 серпня. Вже у вересні ми почали масштабнішу роботу, тому що долучалося більше батьків, бо було оголошено мобілізацію. Розпочалася більш активна робота, але без офіційних документів, тому що вся допомога надавалася по акту прийому-передачі, а просто як фізична особа ми не мали права підписувати будь-які акти. Ми вирішили створити громадську організацію "Берегівська спілка матерів і дружин учасників АТО", де я є головою правління. Вона була створена 28 листопада 2014 року. Надихнув син, наші хлопці, які були там, загиблі. Ми знали, що армія, наші хлопці не є настільки забезпечені, бо це відбулося раптово, цього ніхто не очікував і ми повинні допомагати.
З чого розпочалася Ваша волонтерська діяльність, яким було перше завдання?
Спочатку волонтерством почала займатися Тетяна Яблінська, вона виходила на закордонні організації. Ми вже тоді в травні до неї долучилися. Вона нам роздавала завдання. Потім вона вимушена була поїхати та залишилися ми. Кожна мама військового вже знали свою роботу, напрямок. Я – форма, інша – харчові продукти та сигарети й так були поділені, хто що збирає.
Ким Ви працювали чи працюєте паралельно з волонтерством?
Я працювала й працюю у Берегівському ліцеї ім. Ілони Зріні – це ЗОШ №3, вчителем.
Як поєднуєте це?
Я завжди старалася так, щоб мене з роботи не відволікали. Тобто, якщо поступав якийсь дзвінок, що потрібно щось забрати чи мають щось привезти, тоді я телефонувала людям, які могли б це зробити, щоб мене з роботи не вдволікали, бо все-таки навчальний процес це важливо.
Ви працюєте не одна, скільки людей у вашій команді?
За 10 років війни нас залишилося троє. По-тихенько всі стали відходити, тому що хлопці поверталися додому. Батьки вважали, оскільки їх син вдома, то вже немає потреби допомагати, вони не зважали на те, що є й інші, які потребують цієї допомоги й так хтось завжди відходив на задній план, але залишилася зі мною мої колеги Оксана й Тетяна Вовкунович, які створили теж громадський центр "Кожен може допомогти". Тобто від 2015 по 2022 рік до початку повномасштабного вторгнення я займалася військовими, вони - реабілітацією військових. Що входило в цю реабілітацію? Екскурсії, басейни, завжди влаштовували різні гуртки малювання, щоб хлопці знімали стрес і по-трохи приходили до себе.
Ваш штаб знаходиться у Вас вдома. Як він влаштований?
Хата й кімнати - це все. Із січня 2015 року мене запросили працювати у міську раду консультантом із захисту соціальних питань учасників АТО. На той час штаб знаходився в міській раді, в кабінеті. Всю допомогу приносили туди, там формувалися посилки й одразу відправляли. У 2020 році я пішла з цієї посади. Тому що, скажімо так, всі соціальні питання наших учасників бойових дій були вирішені. Земельні ділянки це 100%, пільги, все повністю було вирішено. І оскільки таких проблемних питань вже не було, тоді ж я покинула цю роботу. І після повномасштабного вторгнення 24 лютого зранку, коли мені подзвонили, що почалася війна, я в обід ще думала, чи буду я продовжувати цю діяльність? Але після першого дзвінка "Куди тобі везти?" відразу я сказала: "Додому". Так, штаб був тут вдома, тому що нас відправили на онлайн навчання й мені зручніше було вдома, ніж просити десь офіс, кудись бігати, адже машини у мене немає, щоб їхати забирати, тому всю допомогу я просила, щоб везли мені додому.
Кому Ви допомагаєте, лише військовим чи переселенцям, сім'ям військових?
На початку війни так трапилося, що тут у нашому мікрорайоні було дуже багато переселенців і вся допомога, яка надходила, це не була допомога тільки для військових, тобто продукти харчування, засоби гігієни, медичні засоби, памперси, одяг й дитяче харчування. Було вирішено так, що ці переселенці, що знаходяться тут в сусідах, скажімо, ми будемо їм видавати ці потреби, які вони мають. Але не продуктові набори. Якраз 1-го чи 2-го березня передзвонила мені Тетяна Вовкунович і попросила, щоб ми скоординувалися роботу, тому що їм віддали будову колишнього ПТУ. І було вирішено так, що я займаюся військовослужбовцями, вона - переселенцями. Щоб не поєднувати все одразу, ми поділилися. Якщо у мене є щось для переселенців ми віддаємо їй, якщо у неї було щось для військового, вона привозила до мене.
Як Ви збираєте матеріальну допомогу?
В перші дні допомагала колега. Оскільки я є класним керівником 9-го класу, мої діти та їх батьки також допомагали. Це була наша команда – 9 людей. Якщо була велика допомога, то залучалися й батьки, а якщо менше, то достатньо було дітей. Вони сортували, були поділені на групи продуктів харчування, солодощів, напоїв, медицини. Кожен мав свій напрямок роботи й знав, куди що потрібно нести.
А зараз Вас вже просто знають?
Так. Мене знають з 2014 року.
Чи допомагає Вам бізнес?
Скажімо, на відсотків 10.
Чи можете навести приклад участі бізнесу у волонтерстві з Вашим посередництвом?
З 2014 року – ні. Зараз – так. Іван Маргітич, хлопці підприємці, які мають свої магазини будівельні, тому що нам потрібно було й лопати, сітку й цвяхи. Продуктові магазини – ні, АТБ – відмовили.
Як Ви координуєте допомогу, з владою чи напряму з військовими?
Ну, хлопці дзвонять й вже з досвіду 2014 року, коли вони стають на позиції, ми практично знали, що туди потрібно. Тому старалися закупляти вже швидше та з запасом.
Як доставляєте допомогу на передову?
Новою поштою або якщо їхала машина якась. Є у нас налагоджені контакти із деякими командирами військовими, вже знайомими з 2014 року. Тобто відправляються ешелони, які возять зброю. Нам дзвонять і тоді якщо є дуже велика допомога, тоді вони вже грузять на ешелон.
Чи публікуєте Ви звіти?
Звичайно, публікуємо. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, всі кинулися допомагати й майже всі волонтери почали збір коштів. Нам порадила поліція та СБУ, щоб суму зібраних коштів ми не публікували. Якщо є велика сума. Якщо хтось дав 2000 гривень, то так, воно публікувалося, писали прізвище. Невеликі суми на картку завжди публікували, але у нас є зошит, де колега Оксана Іванівна веде всі надходження та витрати.
Чим відрізняється волонтерська робота з військовими від інших, цивільних видів волонтерства?
Різниця є дуже велика, тому що цивільним не потрібно те, що потрібно військовим. Це не є тільки продукти харчування, це не є тільки одяг. Це амуніція, тепловізори, біноклі та інше. Коли був вибір займатися військовими чи цивільними, я одразу сказала, що військовими. Бо у нас були доволі прикрі випадки з цивільними...
Чи були Ви готові, що повномасштабне вторгнення почнеться?
Навіть коли було перемир'я у 2014 році й подальші роки, я завжди казала, що будь-яка війна, будь-яка перемога має закінчитися наступом. Коли він буде ніхто не знав, але ось воно сталося.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на Вашу роботу?
Робота була напружена. Ми розходилися фактично о 2-3 годині ночі. Порівняно з тим, що було у 2014 році й те що зараз - набагато важче.
Наскільки помітне пожвавлення допомоги волонтерам від українців з початку війни?
У 2014 році я не настільки звертала на це увагу, тому що, по-перше, від 2014 року, коли почалося АТО до 24 лютого я ніколи не вела збір коштів. Тому що я знала, що рано чи пізно це добром не закінчиться. І я тоді не звертала увагу на те, що роблять інші волонтери в інших районах. Вже пізніше, 17-18 рік, ми почали краще спілкуватися між собою, але кожен "тягнув свій візок" й тепер я стараюся працювати сама. Ми - всі волонтери області об'єдналися в одну велику громадську організацію "Волонтери Закарпаття". У нас є своя група у "Вайбері", "Мессенджері" і я чую від одного-двох волонтерів, як починаються "наїзди" на своїх, тому я працюю сама… І порівняно з 2014 роком тепер набагато більше людей об'єдналося в допомозі, адже раніше цього не було".
Який приблизний об'єм чи вартість допомоги, що Ви змогли передати з 24 лютого?
За цей рік вдалося передати дуже багато. Суму коштів я вам навіть не можу сказати. У нас місто маленьке, то ж про мільйони не йдеться, але до пів мільйона ми зібрали. Я ніколи не бралася за військову амуніцію в такому плані, як тепловізори, військові дрони. Тому що, по-перше, я завжди дивилася, що якщо тобі потрібен дрон чи ти можеш з ним працювати. Хоч кому дрон в руки не дасиш. На початку війни ми купували недорогі дрони: 4-5 тис. гривень, тому що хлопці були на полігонах в навчальних центрах, щоб вони могли навчитися. Вже після того, ми цим самим хлопцям купували дорожчі дрони. Вже мова йшла про 20-30 тис. гривень. Вперше я тепер купувала тепловізор. Також було оголошено з Польщі нам привезти тепловізор й нещодавно оголосили збір на дрон, але грошей не зібрали. Допомоги стає все менше й менше. Ми зібрали 17 тисяч, але за ці кошти хороший дрон не купиш, потрібно хоча б 40-50 тисяч. Нещодавно ми відвідали новостворену бригаду - 33-тю і ці кошти були витрачені на те, що вони просили й ми це відвезли.
Наскільки важливе волонтерство зараз і до 2022 року для обороноздатності України?
Волонтери закривають потреби військових там, де держава не встигає або закривають прогалини держави.
Що було найважчим викликом?
З початку війни найважчим викликом була міська влада... Бо у 2014 році вони об'єднали навколо себе усіх великих підприємців. Вели збір коштів, забезпечували військових тих, які були ще тут, а коли ми просили допомогу не тут, а на місці, бо хлопцям потрібно терміново - то там відмовляли... А тепер навпаки. У квітні на сесії міської ради депутати прийняли рішення про перерахунок працівників міської ради та їх одноденної заробітної плати на користь ЗСУ.
Тобто гроші передавали мені один місяць і наступного місяця кошти передавали на 73 територіальний батальйон, що базується у нашому місті. Тобто кожен другий місяць кошти отримувала я. Суми не завжди були однаковими. Перша сума – це 96 тисяч гривень, а потім суми мінялися, бо деякі були у відпустці чи ще щось.
Що для Вас означає остаточна перемога України?
Перемога буде за нами по-любому. Нехай оця відбудова велася б у правильному напрямку, щоб мирне населення більше не страждало, щоб приймали такі рішення, які будуть на користь Україні, щоб вона розвивалася. Виставити такі кордони й пріоритети, щоб до нас ніхто не ліз, щоб ми були незалежною державою.
Які заходи, на Вашу думку, будуть необхідні, щоб повертати військових до мирного життя?
Що Ви в першу чергу зробите після перемоги?
Буде перемога й ми будемо готуватися зустрічати наших хлопців так, як це було після Дебальцевого. Нехай буде перемога швидше, щоб усі повернулися живі, здорові, наскільки це можливо, додому до своїх родин, дружин, дітей і наша Україна буде розквітати. Я думаю, все буде добре у нас.