Це було не про бізнес, а про нашу душу, про те, що ми хотіли реалізуватися, щоб ті кримчани, які приїхали - відчували, що десь є місце, де тебе завжди чекають, завжди тобі раді й ти почуваєш себе наче вдома.
В інтерв’ю журналістам "ТрибунаЛу" корінна мешканка Сімферополя - Оксана розповідає про справу свого життя. У 2014 році вона разом із сім'єю вимушено покинула рідну домівку та переїхала до Львова, де у 2015 році розпочала бізнес та зараз є власницею вже чотирьох "Домашніх пекарень Кримська перепічка". Проте Росія наздогнала її знову. У розмові вона щиро ділиться власними трагедіями та переживаннями, із легкою усмішкою занурюється у спогади мирного життя в Криму та розповідає про досвід волонтерства й труднощі бізнесу у нелегкі часи. Як зараз переживає період повномасштабної війни "Кримська перепічка" та завдяки чому жінка не полишає улюблену справу, дізнавалася Наталія Проць.
Як давно Ви ведете цей бізнес ?
Все ж таки я кажу, що ми реальна домашня пекарня - «Кримська перепічка», тому що пекарні мають свої особливості. Ми печемо хліб, хлібобулочні вироби, солодку та несолодку випічку, також у нас є кондитерська частина, ми робимо торти, цукерки, кекси, тістечка та інше. Саме цей бізнес ми почали у Львові та перший заклад відкрили на Сихові 15 грудня 2015 року.
Чому Ви вибрали саме Львів ?
Тому що у Львові були мої партнери та друзі, які були готові прийняти нашу доволі велику компанію. Вона складалась не лише з моєї родини, а це також була родина моєї сестри, деякі мої колеги та друзі. Загалом нас було близько 40-ка людей. Вторгнення повномасштабне могло початись раніше, якби не захист на сході нашими військовими. Адже росія розраховувала сформувати не лише ДНР, ЛНР та АРК (автономна республіка Крим), а ще й Одеську, Херсонську, Харківську НР. В будь-який момент це могло стати реальністю, якщо б вони не зіткнулись зі спротивом. На жаль, в Криму опору вони не зустріли. Це був мирний спротив людей, які на той час лише починали розуміти, що відбувається, тому що все відбувалося дуже швидко.
Чи є у Вас заклади в інших містах країни?
Ні, наші заклади не мають франшиз, не мають такого масштабного розвитку. Більш того, спочатку ми планували обмежитись одним закладом, пізніше ми купили приміщення на Стрийській та вирішили удосконалити певні моменти ведення нашої справи. З точки зору бізнесу підстрахувати якісь критичні моменти. На жаль, я мала рацію. У 2021 році наш орендодавець на Сихові порушив умови договору та вирішив нас вигнати, аналогічно він вчинив з іншими орендарями на першому поверсі торгового центру "ІнтерСіті". Коли ми дізнались, то були дуже обурені та подавали до суду, щоб допрацювати хоча б до кінця нашого договору, тому що ми вклали чимало коштів на модернізацію нашої пекарні. Це приміщення спочатку було не пристосоване для нашого виробництва. Відтепер у Львові у нас є три заклади з виробництвом: на Стрийській, з Сихова нам довелось розділити виробництво на дві частини, одне залишилось на проспекті Червоної Калини за 300 метрів від нашої попередньої локації, а виробничу частину пекарні ми відкрили на вулиці Зеленій. Саме цей заклад почав працювати за 20 днів до війни. Коли ми підписували наш договір з орендодавцями, головним питанням було те, що нам потрібно обговорити моменти форс-мажорів, коли може змінюватись орендна ціна. Також я казала, що, власне, один з таких випадків це повномасштабна війна, на що мій орендодавець казав «як так?»
Як виникла ідея створити Ваш перший заклад?
Насправді ми просто дуже сумували за Кримом. Нам був потрібен простір, де наші правила гри до яких ми звикли, хотіли десь себе реалізувати, відчути себе на своєму місці. Я бізнесмен, я займаюсь підприємництвом з 18-ти років. Було важко адаптуватись, особливо коли ти мав багато років вже структуровану команду й коли ти переїжджаєш у нове місце, до того ж несправедливо. Ти не готувався до цього, адже це був вимушений крок. Ми дуже швидко переїжджали, тому що була реальна небезпека для нас, ми організовували антиросійські мітинги й могли безпосередньо стати жертвами російської агресії. Тут ми відчували себе не як вдома, це зрозуміло. Тому намагались збудували наш куточок рідного місця. Це було не про бізнес, а про нашу душу про те, що ми хотіли реалізуватися, і щоб ті кримчани, які приїхали відчували, що десь є місце де тебе завжди чекають, завжди тобі раді, коли ти почуваєш себе наче вдома, тепло, та комфортно.
Як Ви наважились відкрити ще один заклад під час війни?
Це було випробування. Спершу це не планувався заклад як «Кримська перепічка». Моя знайома жила в Ірпені й до початку повномасштабної війни вона мала заклад «Кримський дворик». І я запропонувала їй приїхати сюди, я б їй допомогла все облаштувати тут. Так вийшло, що більшість її команди виїхали за кордон, і на жаль, вона не змогла сформувати команду. Ми вже на той час винайняли приміщення, зробили ремонт. Тому «Кримська перепічка» тут з’явилась трохи вимушено. Це була все ж таки велика площа й вона мала себе якось окупити. Пізніше також намагалися пропонувати кримськотатарську кухню, пів року ми пробували робити заклад в тому ж числі як кафе. Проте зрозуміли, що зараз під час такої проблемної історії з купівельною спроможністю, відсутністю туристів, ми не в змозі витягнути цей проєкт і повернулися до нашого звичайного формату пекарні-кав’ярні.
Також вирішили влаштовувати тут різні події, тому що саме тут це личить. А поряд закладу на Менцинського знаходиться університет, багато молоді, дітей, тут різні події виглядають органічно. Ми вирішили, що в цьому будемо себе знаходити. Наша постійна аудиторія – мами з дітками. Діти дуже щирі, якщо їм щось не подобається вони одразу кажуть, якщо подобається теж розповідають про це й щиро віддають свої емоції. Наша пекарня вже понад 7 років працює на Сихові, в деяких сім’ях народилась не одна дитина, яка виросла на наших виробах.
Які рішення Ви приймали коли почалась повномасштабна війна ?
24 лютого більшість моєї команди були на місцях ще до того як почались затори, дехто не знав ні про що, потім почались новини. Насправді ми вже розуміли, що великий наступ от-от почнеться. З першого дня ми знали, якщо ми закриємось, то буде дуже важко все починати спочатку. Я усіх питала, чи продовжуємо ми працювати, бо я була готова брати на себе відповідальність, але чи готова моя команда до цього? Хтось, можливо, хотів виїжджати. Більшість погодилась з тим, що вони хочуть працювати, абсолютна більшість. З нашої команди виїхало лише троє працівників, але один потім повернувся. Можна сказати, що ми майже нікого не втратили, лише навпаки. У нас навіть півтора місяця працював барменом і грав на скрипці відомий скрипаль, бо він був у Києві на концертах та майстер-класах. У нього було німецьке громадянство, але він вже не міг виїхати з країни через певні нюанси. Загалом на початку повномасштабного вторгнення наші заклади були чи не єдиними, хто ще працював. Також ми нашу продукцію відправляли переселенцям, деяким частинам у Львові та на фронт.
Як малому та середньому бізнесу допомагає влада, зокрема міста Львова?
Ніяк. На рівні слів вони все підтримують, а на рівні справ - ні. Навіть стосовно такого правила як літні майданчики. Минулого року нас оштрафували, тому що ми виставили один столик на вулицю. Аргументуючи це тим, що там не повинен бути літній майданчик, тому що я знала, що поряд буде будівництво. І коли ми поставили один столик, на нас пожалілись і я здогадуюсь хто це був. Ми мали оплатити штраф. Це нонсенс. У будь-якій країні, наприклад, Франції під час COVID-19 казали: "Робіть, що хочете, основну площу заставляйте столиками, головне не закривайтесь." Ми у центрі, можливості паркуватися немає, через це навіть продукти завезти інколи важко. Бізнес, який не хоче платити хабарі вони пригнічують, а «свій» процвітає. Поки всі не будуть рівні перед законом, не буде чесної конкуренції, на жаль, чесні бізнесмени будуть знаходитись внизу, не матимуть можливості розвиватися. Тому що «свій до свого по своє» руйнує нашу економіку. І Львів, на жаль, виглядає дуже привабливо з точки зору піару, але для бізнесу надалі така ситуація дуже сумна. Якби у нас була довіра та синергія між бізнесом та місцевим самоврядуванням, громадянським суспільством, тоді б ми могли робити космічні речі.
Як Ви вважаєте, що допомагає долати бізнесу перешкоди та залишатися прибутковим у такий нелегкий час?
Першочергова мета бізнесу - для чого та кого він існує. По-друге, якщо ти не любиш свою справу, робиш з неї «схеми» на чужих грошах, особливо бюджетних коштах, то це я не вважаю бізнесом. В нас багато чиновників зараз стали чудовими бізнесменами, олігархами. Бізнес – це справа твого життя, якщо ти фахово до цього підходиш, вивчаєш матеріальну частину, ресурси, які ти залучаєш. Підприємницький дар в українців є, ми унікальний народ, можемо підлаштовуватись під будь-яку ситуацію та відкрити бізнес і працювати у будь-якій країні. Потрібно мати хист до ризику, заглиблюватися у цифри. Бізнес – це завжди цифри та люди, те й інше важливе. Якщо ти не рахуєш цифри, можеш попасти у капкан того, що ти багато працюєш, а в результаті собі у збиток. Головне навчитися правильно розставляти пріоритети й при цьому працювати з командою, людьми з якими ти співпрацюєш, поважати один одного. Тоді вибудовується довіра.
Чи були у Вас такі ситуації, коли хотілось просто припинити свою справу?
Так, були, багато разів. Іноді ти розумієш, що для тебе це не проєкт про збагачення, але у будь-якому випадку все ж таки бізнес має бути на самоокупності, це не альтруїзм. Ти повинен розуміти, що він хоча б себе окупає, вже не кажучи, що прибуток, який потрібен для того, щоб ти мав якийсь резерв для розвитку надалі. Зрозуміло, що інколи справді опускаються руки, іноді ти вже фізично не витримуєш.
Який урок Ви вилучили для себе цього року?
Я зрозуміла, що насправді нас дуже береже Бог, тому що це саме той час, коли будь-яка нація проходить найскладніші випробування. Якщо б росіяни були більше підготовлені до реального наступу, а не до марш-кидка з медалями, шансу в нас вистояти було б мало. Знову країну врятували добровольці та волонтери. Це вже черговий раз після 2014-2015-го років. Мені б дуже хотілося, щоб ми цю енергію, яка у нас зараз є змогли перенаправляти у русло творення, креативу, цінностей, які ми показали під час майдану та війни.
Як Ви бачите український бізнес після перемоги, він зміниться у позитивну сторону чи негативну, все ж таки економіка країни змінилась?
Так, зараз дуже важкі часи для економіки, нам потрібні серйозні рішення для того, щоб цю економіку зберегти, на жаль, поки що з ними проблема. Я сподіваюсь, що міжнародна спільнота, донатори, які фінансують наш бюджет будуть впливати на нашу владу стосовно реальних реформ, більшість з яких зараз відбуваються як картинка. Перш за все правові реформи. Наша судова система потребує повного перезавантаження й поки я не бачу іншого варіанту як частковий захист економічних прав у іноземних судах. Нам потрібно розвивати біржовий ринок, земельний, який відкрився у 2021 році, але практично ще не запрацював. Також потрібна прозора податкова система. Адміністрування цих податків повинне бути набагато простішим, зрозумілішим, як для платника, так і для держави. Було б добре, якщо б податковими агентами були не лише роботодавці, а й громадяни України. Тоді б кожна людина відчувала, отримуючи на руки повну заробітну платню, куди вона її сплачує, несла відповідальність за несплату. Кожен громадянин повинен розуміти, що він громадянин, на його податки робиться адміністрування. Наша влада – це не влада у прямому сенсі цього слова, більшість з них має робити сервісну функцію, щоб ми почувалися впевнено у своїй державі.
Оксана Новікова розповідає, що в закладах часто відбуваються цікаві тематичні події та майстер-класи. Так ось, на передодні Великодня в пекарні «Кримська перепічка», що на Менцинського відбувся концерт камерної музики. Журналісти "ТрибунаЛу" разом із відвідувачами змогли насолодитись звуками скрипки, альта, піаніно, віолончелі, контрабасу й заодно долучитися до збору коштів на купівлю дрона «Валькірія» для 103-ї Львівської бригади.
Члени оркестру "INSO-Lviv" представили два музичних твори: «Partie a Tre» та «Квінтет для фортепіано й струнних», автором першого був Майкл Кірстен, другого Йозеф Лабор. Організатори закінчили подію влаштувавши невеликий аукціон, на якому продавали італійську випічку - паску панетоне, ціна якої стартувала з 350 гривень, а кожен наступний крок коштував 50 гривень. В результаті вдалося вторгувати 800 гривень. Масштабніші аукціони в закладі планують 22 квітня, долучитися до яких, матимуть змогу усі охочі.