Роман Ментух – військовий капелан. З 2019 року служить при Гарнізонному храмі св. Апостолів Петра і Павла, а також при різних частинах Львова, зокрема, спочатку служив у академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Закінчив навчання у Львівській духовній семінарії та УКУ. Зараз несе службу у військовій частині А 26-78.
Як саме відбувається підготовка військових капеланів до роботи на фронті? Тому що я знаю, що у Вас зобов’язана бути релігійна освіта, а що має бути, щоб працювати з військовими?
Очевидно, що ще під час навчання в духовній семінарії священники бувши студентами, семінаристами мають нагоду свій вільний від навчання час присвячувати на різні гуртки. І одним з таких гуртків є центр "Душпастирювання військовослужбовців", де семінаристи проводять зустрічі з військовими, організовують для них якісь гуртки, цікаві події, активності, екскурсії. Тобто вже у такий спосіб долучаються до праці серед військових. А якщо говорити саме капеланів, військових священників, то ми проходимо шеститижневий вишкіл, який проводять для нас ЗСУ. Після цього вишколу священники повноцінно заступають на свою посаду. Навчання враховує різні потреби дуже часто священники не є військовими людьми, не мають попереднього військового досвіду. І від самих початків потрібно розуміти в яке середовище ти потрапляєш. Зокрема маємо у Гарнізонному храмі, до початку повномасштабного вторгнення доволі тісну співпрацю з капеланами, які приїжджали з інших країн, це капелани з США, Канади, Польщі. Коли вони приїжджали в Україну тут були різні інструктора, вони спільно зі своїми військовими приїжджали сюди, щоб поділитися досвідом і доволі часто навіть ці капелани розказували, що той наш досвід душпастирювання він ще більше їх збагатив, а вони теж чогось нас навчили.
На яких напрямках Ви перебували?
Були у різних містах, на різних напрямках. Двічі це була Донеччина, Донбас, такі міста як: Сіверськ, Костянтинівка, Часів Яр, Краматорськ, Слов’янськ. Були також на Запорізькому напрямку з нашими священниками й на межі з росією в Сумській області там відвідували наших військових. На кордоні з Білорусією. Тобто це було багато таких поїздок і кожна є іншою, але завжди намагаємося не лише на місці допомагати військовим, вислуховувати, сповідати, чи молитись спільно з ними. Кожного разу завдяки добродіям Гарнізонного храму стараємось передати якусь допомогу, яку ми організовуємо, це може бути авто, яке ми веземо, це може бути інша гуманітарна допомога.
Чи допомагає ваш храм внутрішньо-переміщеним особам, саме гуманітарною допомогою?
Звичайно, не лише гуманітарною допомогою. Передовсім від початку повномасштабного вторгнення було багато запитів від людей зі всієї країни, родин військових. Ми намагались забезпечувати їх житлом, зокрема при нашому Домі Милосердя, який знаходиться на вул. Тараса Бобанича 7, ми поселяли сім’ї. Звісно багато з них ми поселяли на кілька днів, багато хто знаходив собі новий дім або їхав за кордон. Це сотні людей, яким від початку повномасштабного вторгнення ми намагалися допомогти й по сьогодні намагаємося це робити. Зараз, наприклад, наші капелани з Центру опіки сиріт, які тоді першими приймали ВПО, організовують літні табори.
А що саме для Вас означає бути військовим капеланом? Це можливо трохи робота психологом, чи вселяти віру навіть людям, які не вірять в Бога?
Ми дуже часто працюємо в тандемі з психологом. Зазвичай військовослужбовцю значно легше відкритись не психологу, а священнику. Якщо він має певні психологічні переживання, то завдання священника тоді сказати: «Слухай тут твої духовні переживання, можемо разом з цим попрацювати, спільно помолитися, поспілкуватися на цю тему. В цій ділянці важливо пам’ятати, що є люди, які готові тобі допомогти – це є наші психологи чи лікарі». Часом психологи можуть сказати: «Отче це не моя специфіка, якби ви могли поговорити з тією людиною, було б добре».
Що саме для мене означає бути військовим капеланом – це бути завжди поруч, бути завжди з військовослужбовцем і їхніми родинами. Навіть вдома старатися бути поруч 24/7. Бо так воно часто буває, хтось дзвонить вночі й каже, що у них там важкий бій, просять про молитву, або хтось їде з передової немає можливості переночувати. Ми стараємося на всі такі випадки відреагувати. Очевидно, що бути поруч це означає не лише розділяти з ними важкість їхнього служіння, але це також розділяти багато радісних моментів в житті: вінчання, хрещення їхніх діток або хрещення самих військових, які на передовій знайшли Бога і в нього повірили та вирішили стати християнами. Також є і сумні моменти: прощання з нашими Захисниками, праця з дітками, родинами загиблих, яких зараз є дуже багато. Є тяжкі моменти відвідування військових, які пережили поранення і зараз в госпіталі. Іноді тобі морально важко, але стараєшся підбадьорити людей, знайти різні способи для їхнього лікування, протезування і таких лікарів, які були б готові взятися за таку реабілітацію. Тобто специфіка праці є настільки широкою, що складно за раз все це описати, тому молитися за них, бути поруч, і також намагатися всім чим можеш посприяти, допомогти. Зокрема до 1 січня 2023 року, завдяки допомозі жертводавців, парафіян храму, спільно з храмом передали понад 100 автівок, але це лише автівки, були ще бронежилети, каски, військова медицина, різні смаколики, тепловізори.
Як на передовій ставляться до військових капеланів? Можливо є якась різниця між 2014 роком та 2023?
Мабуть, що є різниця. У 2014 році військовий священник, напевно, для всіх було щось таке як космонавта побачити в скафандрі серед трамвая. Але за цей час війни наші священники своїм служінням показали свою потрібність, присутність духовного побратима, який може спільно помолитися перед боєм або вшанувати пам’ять загиблих побратимів, посестер. Від початку повномасштабного вторгнення були різні бригади, які ми відвідували. Були як і львівські бригади, Львівщини, були й місцеві бригади, наприклад, в Запоріжжі ми відвідували місцеву бригаду, де багато мобілізованих, були людьми не професійними військовими, вони раніше були юристами, IT працівниками, підприємцями. Для них побачити священника була певна новинка, вони не знали про що говорити, не знали як вітатися, можливо спочатку з осторогою ставилися, але тоді, коли починали спілкуватися запитували: «Чим ми вам можемо послужити? Чим ми вам можемо допомогти?». І завжди знаходилися люди, які хотіли слухати. Якогось такого погордливого ставлення серед військовослужбовців до себе я ніколи не зустрічав. Завжди це дуже теплі зустрічі, які потім пам’ятаються дуже довго. І потім з людьми, з якими там познайомився дуже довго переписуєшся, обмінюєшся добрими, сумними звістками й намагаєшся надалі бути поруч.
Чи підтримуєте спілкування з військовими після знайомства на передовій?
Так, з багатьма. Часом буває так, що ще хвилину після розмови мені потрібно, щоб згадати де саме з тією людиною ми були. Але ті люди пам’ятають, пишуть, дзвонять. Меді дуже приємно. Їхня присутність в моєму житті, духовному досвіді теж багато чого подарувала. Бо в кожній людині, яку ти зустрічаєш можеш знайти зустріч з Христом, бо кожен з нас є храмом святого Духа і зустрічатися з Воїнами з нашими Героями – це завжди велика радість і вони теж тобі багато чим допомагають.
Чи змінилися зараз духовні потреби військовослужбовців з періоду від 24 лютого, тому що зараз почалась жорстока війна і декому несила самостійно впоратись зі своїми внутрішніми переживаннями?
Я гадаю, що духовні переживання вони кардинально від початку повномасштабного вторгнення не змінились. Ті переживання вони в основному полягають в тому, що люди, які там далеко від своїх рідних хочуть бути з ними, хочуть Великодні свята проводити, як вони це традиційно робили, хочуть мати якусь впевненість, що Бог прийняв душі їхніх побратимів, яких вони втратили, мати впевненість, що Бог є присутній поруч з ними. Моя присутність це нагода вказати, що є світло вкінці тунелю, що серед всієї темряви й зла, яке є навколо це не є початком і кінцем, все буде гаразд. Намагатися їх переконати в тому, що справді Бог є присутній там і страждає спільно з ними, їхніми рідними, українським народом. Але оскільки він є поруч з нами він не дасть нам програти та допоможе стати сильнішими, подолати зло.
Ви зачепили тему Різдва, Великодня, а як на передовій відбувається таке святкування?
Наскільки є можливість ми стараємось на такі свята відвідувати якомога більше наших позицій. Багато хто приходить на молитви, стараємось з ними молитись. Зазвичай такі Різдвяні свята, починаються ще напередодні. Ми приїжджаємо в якусь бригаду і починаємо максимальну кількість взводів, рот, наскільки це є можливість, відвідати. Буває так, що впродовж трьох днів ти просто не вилазиш з машини, приїхав, помолився, поспілкувався з ними, привітав, хтось хотів до сповіді, хтось до причастя, і їдеш у наступне місце. Найголовніше, що ці свята є можливістю молячись з військовими, спілкуючись, вітаючи зі святами, з того місця де вони зараз перебувають в такий духовний, нематеріальний спосіб перенести до їхніх домівок, сімей, родин, які їх чекають, столів, до яких вони зазвичай звикли під час свят. Якщо це свято Різдва, то пригадати їм як це приємно в сімейному колі святу вечерю споживати, як це важливо зберігати традиції. І кожного разу ця молитва мене разом з ними переносить до тих хто любить та чекає. Це така особлива радість бути там під час свят.
Який зараз духовний стан у наших захисників, можливо хтось перед важким боєм хоче посповідатись чи просто поспілкуватись, щоб більше повірити у свої сили?
Це все залежить від того, яка є ситуація конкретно в їхній частині, бригаді, коли вони останній раз бачили своїх рідних, коли вони останній раз спілкувалися з ними. Я, мабуть, найбільше переживав за те, що коли ми їдемо на передову, наша присутність там не створювала для них додаткових незручностей. Але в реальності кожного разу воно все більше і більше стає для мене міфом. Бо коли ти є поруч з ними там немає якогось такого, що ти священник, цього не робитимеш, ти спільно з ними готуєш, є спільний побут і попри те кожен відкритий до спілкування. Багато хто хоче до сповіді, Таїнства Євхаристії, тобто причастя. На жаль, найскладніша частина це те, що з багатьма людьми з якими ти затоваришував, потім тут маєш прощатися, проводити в останню путь. І це є найскладнішою частиною нашого капеланського служіння. Тобто варто сказати, що моральний стан військових залежить від багатьох різних речей. Немає якогось однакового духовного стану. День на день не схожий. Але коли ми там, стараємося його максимально підняти.
Які речі, що привезли військові з передової у ваш храм особисто для Вас є цінними?
Для мене особисто дуже цінним є шеврон, який подарував мені один з моїх близьких товаришів, який обороняв Маріуполь та був у полоні. Він вже повернувся. А впродовж усього часу коли він був там я дуже сильно за нього переживав, бо ми фактично разом росли та разом виховувалися. Його повернення для мене це така особлива радість. А тут в храмі є дуже багато реліквій, свідчень військових, часом хтось приносить вервиці, каже що сьогодні зранку як прокинувся, піднявся з окопу, зрозумів, що щось забув зробити, згадав що мав помолитись на вервичці, нахилився і наді мною пролетіла куля. І таких випадків дуже багато. Ці ікони, які привезли військові з Бахмуту, завалених будинків, на їхнє глибоке переконання, саме ті ікони їм допомогли залишитись живими, вибратися з того жаху в якому вони опинилися. Хрест березовий – це також символ любові Божої до наших військових. Це ще з 2015 року цей хрест. Він з тих позицій де наші священники поставили його, там поставили ще й намет, капличку, куди військові приходили на молитву. І буквально два тижні перед цим обстрілом усі капелани там були, молилися, потім повністю все було знищено, але дякувати Богу ніхто не загинув, хрест вцілів, хоча вся техніка була повністю спалена, знищена. Для нас це є символом, що Бог діє, і діє дуже сильно. Багато речей ти просто потім не можеш пояснити й ті речі стають для тебе такими пам’ятними, особливими.
Фото: "Капеланство.інфо". Березовий хрест
Ікони з Бахмуту
Через те, що на війні є військові різних вір та атеїсти, чи погоджуєтесь ви з фразою: «на війні немає атеїстів». Як ви особисто можете її пояснити?
Я думаю, звичайно, що є атеїсти, принаймні люди, які вважають себе атеїстами. Але навіть так це все одно є гарною нагодою познайомитись з цією людиною. Зазвичай людина, яка стверджує, що вона не вірує має певні свої переконання, роздуми щодо цього. Мені як священнику завжди цікаво з такими людьми спілкуватись і часом навіть з тими, хто не вірує в тебе заводиться дружба, а ще частіше, коли ти починаєш глибше спілкуватися, виявляється зневіра тієї людини пояснюється тим, що був якийсь поганий приклад від священника, чи від церкви загалом, чи від когось, хто вважав себе вірянином. Ця людина побачила поганий приклад і вирішила, що краще вона так чинити не буде, а називатиме себе такою, яка не вірує. Але коли ти глибше знайомишся з тією людиною виявляється, що вона є глибоко віруюча. Недавно спілкувався з одною волонтеркою вона часто їздить на Схід, допомагає. Її чоловік служить, теж перебував на Сході. Вона вважає себе невіруючою, принаймні такою, хто не практикує християнство, але в ті моменти, коли найбільше переживала за чоловіка наче до когось зверталась, говорила, просила його вберегти. Я вважаю, що їй підказує щось, що віра є всередині кожної людини, це є дар. Часом людина, яка вважає себе невіруючою все одно, зазвичай вірить в те, що вона в щось не вірить.
Чи були на Вашому досвіді ситуації пов’язані з передовою, які Ви ніяк не могли пояснити та називали це дивом?
Дуже багато. Крайній раз, коли їздив на схід, познайомився з одним військовим. Зустріч з ним була для мене справді дивом. Нас туди завезли волонтери, вони кудись не туди повернули, тож ми заблукали дорогою поки добирались до позиції та везли їм машину. Я тоді подумав: «Ісусе, куди ж ми заїхали, допоможи нам звідси якось вибратись». А це якраз район Бахмуту, тим паче ніч, бачиш як все вибухає над тобою і розумієш, що тут тебе може очікувати будь-що, території заміновані. Ми зрештою вийшли на зв’язок з тими військовими, які нас мали зустріти. І вони кажуть: «По вас Ісус приїде». Я був трохи шокований. Ми чекаємо, приїжджає військовий, пише «Ісус». Спочатку подумали в нього позивний «Ісус». Коли він приїхав, а ми почали з ним спілкуватися виявилось, що його справжнє ім’я Ісус, Ісус Андрійович. Я на правах капелана мав спитати чому ж його батьки назвали Ісусом, це таке рідкісне ім’я. А він розказав, що батько з матір’ю довго не могли мати дітей і якось батько прийшов до церкви, став молитися і каже: «Боже, якщо даси мені сина, то назву його Ісусом». Через тиждень мама подзвонила і сказала, що вагітна. От народився син, назвали Ісусом. А після нього ще шестеро дітей народилось, але вже більш такими традиційними іменами назвали. І його присутність в цей момент справді була для мене дивом. Таких історій є дуже багато, й самі військові про них розповідають. Але найбільше диво, яке пережив наш весь український народ, ми повинні бути свідомими й розуміти, що друга армія світу вирішивши, що має взяти Київ та всю Україну спіткнулася об чудо українського незламного духу. І я впевнений, що у цьому всьому є Боже провидіння. Чому? Тому що дивлячись на початок війни у 2014 році було схоже на те, що українське суспільство ставало все дальшим, не своїм. До нас приїжджали російські виконавці, в трендах були російська музика, блогери. Люди все більше і більше ототожнювали себе з російською культурою, спілкувалися російською. В Києві спілкуватися українською це радже було наражати себе на незрозумілі погляди. Зараз я бачу, що, мабуть, Господь допустив початок війни тільки тому, що якби він не допустив і не консультував українське суспільство, не допоміг нам зрозуміти свою ідентичність, що ми є іншим народом. Без цього через 20-30 років ми б самі, можливо, стали частиною росії.
