Колишній військовослужбовець - Борис Козела із міста Нетішин, що на Хмельниччині подорожує на візку з ручними педалями. Протягом останніх трьох років він здійснив 350 заїздів, а його власний рекорд - 122 кілометри за добу. Чоловік уродженець Луцька, 27 років тому він потрапив у ДТП та отримав інвалідність й не стає на ноги. Переїхавши до Нетішина, він вже майже 10 років здійснює заїзди довжиною понад 30 км.
Журналістка «ТрибунаЛу» Анна Тихоліз поспілкувалася з Борисом й дізналася про те, що допомогло йому повернутися до повноцінного життя після травми, як на думку чоловіка легше впоратися з емоційним вигоранням та яке місце у його житті посідає спорт.
Вітаю, Борисе! Розкажіть про себе, чим займалися у молоді роки?
Після закінчення школи я навчався у ПТУ на спеціальності електрогазозварювання. Після закінчення училища пішов на роботу та одружився. Потім була служба у 39 окремій десантно-штурмовій бригаді. Після армії знову працював зварювальником. Згодом перейшов на військову службу, де здобув травму, з якою живу вже понад 27 років.
Чи можете пригадати момент та детальніше розповісти як Ви отримали травму?
Я був водієм мотоцикла "Дніпро-11" з коляскою, відбулося ДТП з водієм ЗІЛа та внаслідок аварії стався перелом хребта.
Хто був Вашою опорою після травми?
Мене врятувала підтримка найрідніших: поряд завжди були мої батьки, на плечі яких лягла відповідальність за життя дорослого сина. Не менш важливою була турбота дружини та сина. З друзів залишились лише справжні. Самому було б набагато важче.
Борис Козела із сім'єю
Що Вам допомогло повернутися до повноцінного життя?
Спочатку я очистив свої думки та негативні установки, адже було важко пристосуватися до нового стану, а враховуючи те, що тогочасне суспільство було менш толерантним, ніж сьогодні, я постійно потерпав від запитань про те, що трапилося.
Пізніше я відкрив для себе чудові санаторії для людей з інвалідністю, де зміг почувати себе повноцінним і не думати про те, що в мене є особливі потреби чи недоліки. Санаторії допомогли стати самостійним та додали життєрадісності.
Як Ви розпочали займатися спортом?
Все почалося з дитинства, адже ми з друзями весь час проводили на природі біля річки Стир. Проходивши підготовку до армії схитрив, не зважаючи на серцеву ваду, вирішив, що хочу нести службу з товаришем та приховав діагноз.
Після травми я почав виїздити за межі Луцьку на риболовлю. У 2012 році переїхав у Нетішин до дружини, а у 2014 році привіз велопривід.
У 2017 році я вперше приїхав до Блакитних озер і побачив невимовну красу лісу та озера. Повернувшись додому, я сказав дружині, що більше не поїду туди, адже дуже втомився. За два дні був знову на озері.
Що для Вас є спорт?
Мій рекорд – 122 км за добу! Протягом останніх 3-х років я здійснив 350 заїздів. Кожен із них особливий і сприяє новим знайомствам. Я відчуваю себе повноцінним та щасливим – а це головне!
Хто або що Вас мотивує найбільше?
Я сам собі мотиватор. Своєю наснагою продовжувати активне та цікаве життя мотивую й інших. У моєму смартфоні є додаток, у якому ми зі знайомими відстежуємо хто долає більшу відстань протягом певного часу. Це теж мотивує та заряджає!
Чи зіштовхувалися Ви з емоційним вигоранням?
Так, адже все залежить від суспільства. Спочатку мені було дуже важко, але час розставив все на свої місця й допоміг відпустити ситуацію.
Люди з інвалідністю схильні вважати, що вони нікому не потрібні, але насправді нас багато та разом ми сила.
Сьогодні функціонує багато реабілітаційних центрів, тому на мою думку, важливо не боятися звертатися по допомогу коли ти її потребуєш і не закриватися в собі.
Чи доцільно сьогодні відкривати збори для бійців з серйозними травмами, чи краще збирати на машини, дрони та озброєння?
Я думаю, що реабілітація військових завжди лягає на плечі рідних, тому люди, на жаль, не будуть донатити на лікування. Враховуючи рівень корупції сьогодні люди стали менш активними у просуванні зборів. Я вважаю це питання досить складним, адже велику роль відіграє людський фактор
Чи достатньо дбає влада про людей з інвалідністю?
Не можна сказати, що влада має змогу впоратися, адже кількість травмованих людей зростає щодня. Немає законодавчої бази та недостатньо налагоджених програм, які б сприяли тому, аби люди з інвалідністю відчували себе якомога комфортніше. Фінансова допомога мінімальна, а деяких бійців після серйозних поранень не списують. На мою думку, це впливає на ставлення громадян до мобілізації, які розуміють, що держава не може подбати про них належним чином.
Як ви вважаєте, чи покращилися умови протягом останніх 2-х років для людей з інвалідністю, адже під час повномасштабного вторгнення їх кількість збільшилась?
Нетішин - рай для людей з інвалідністю. Я проживаю тут 12 років, тому можу відзначити, що місто постійно оновлюється та у всіх громадських місцях, парках і вулицях продумані спуски та пандуси. Порівнюючи з більшими містами, такими як Луцьк і Рівне, в нас комфортніше, але хотілося б, аби люди з інвалідністю мали змогу користуватися громадським транспортом. Це - проблема маленьких міст.
Яким є ваше життєве кредо?
Не дочекаєтесь!