Журналісти «ТрибунаЛу» поспілкувалися з революціонером, військовослужбовцем і небайдужим громадянином, жителем міста Нетішин – Василем Войцеховським. Чоловік розповів про власний досвід перебування на Майдані, АТО, свою травму та чим займається наразі, також він поділився думкою, про те як варто подавати інформацію, у якій фігурують зниклі безвісти люди, аби не бути ошуканим шахраями.
- Розкажіть, будь ласка, про своє життя до 2014 року.
Народився у селі Кунів на Хмельниччині, де й закінчив школу. У 2001 році я пішов у армію, а після демобілізації влаштувався на роботу до Славутського ТЕМу. Потім працював пожежником – рятувальником в пожежній частині міста Нетішин і ХАЕС.
- Що стало для Вас мотивацією долучитися до АТО?
Для мене війна почалася в листопаді 2013 року, коли ми з другом у вихідний поїхали у Київ на Революцію Гідності.
- Розкажіть детальніше про те, як після Революції Гідності Ви потрапили на війну?
Після подій, на Майдані, коли Гіркін розпочав операцію з захоплення Слов’янська, я з товаришами, зібрав речі й пішов воювати. Так опинився у Дніпрі, а згодом у тренувальному центрі «Правого сектору» і в Добровольчому Українському Корпусі. Згодом потрапив у ДУК ПС. Тоді поставив собі за мету вигнати ворога з нашої землі.
- На яких напрямках Ви воювали?
Я воював на Донецькому напрямку: бій за Карлівку, бій за Піски, Донецький аеропорт. Після оточення Іловайська я звільнився з «Дніпра-1» і долучився до бригади «АЗОВ» (2015-2016 рік), де воював у напрямку Маріуполя, тобто селище Широкине та Гнутове.
- Чим, на Вашу думку, відрізняється побратим у цивільному житті та на полі бою?
В цивільному житті немає побратимів, але є друзі та знайомі. Побратими, браття на війні та в окопах.
- З якими труднощами Вам довелося зіштовхнутися у цивільному житті?
Дуже важко військовим, котрі пережили бойові дії та бачили обличчя війни повертатися до цивільного життя, адже переглядаючи фільми про війну, люди спокійно лягають спати. Навіть якщо людина фізично залишається вцілілою, вона все одно має певні психологічні травми. ПТСР не дозволяє спокійно вливатися у мирне життя, тому потрібна реабілітація. Півтора року після першої контузії я почувався нормально, проте вже в полку «АЗОВ» почалися нестерпні головні болі та втрата свідомості.
- Розкажіть, будь ласка, чи могли б Ви пригадати один із найважчих своїх боїв?
Найважче в бою – це шлях слідування, адже ти не знаєш що тебе чекає. Усвідомлення пережитого бою приходить за день-два. Для мене не існує легких боїв, адже кожен може стати останнім. У ворога одна ціль – знищення нашої ідентичності та нації в цілому. Якщо ми не вистоїмо у цьому бою, нас знищать!
- Якою була ваша військова посада?
У «Правому секторі» та «Дніпрі-1» я був командиром штурмової групи, а в «АЗОВі» я був кулеметником у РДЧ. Згодом, після поранення через погане самопочуття я був змушений проходити лікування та реабілітацію. Після 3-річної реабілітації я влаштувався на роботу у загін відомчої воєнізованої охорони (ЗВВО) ХАЕС. Після 24 лютого 2022 року став командиром Нетішинської ДФТГ. В моєму підпорядкуванні було більше ніж 1000 осіб. Ми робили лінії оборони для охорони міста Нетішин і села Кривин. Попри бронь від ХАЕС та інвалідність, я не зміг бути осторонь. 1 серпня 2022 року мобілізувався в лави ЗСУ. Воював на Запорізькому напрямку, де отримав друге поранення 1 вересня 2022 року.
- Розкажіть, будь ласка, детальніше про вашу травму.
Після отриманого поранення лівої ноги та численних травм правої ноги я рік проходив реабілітацію. Реабілітація – це дуже важкий процес, я проходив ряд занять і вправ, аби стати на ногу, проте, головне – це бажання, віра в себе та перемогу.
- Чи відчули Ви достатню підтримку протягом реабілітації?
Зараз допомога військовослужбовцям забезпечується на дуже високому та гідному рівні, медики роблять майже неможливе цілодобово. Окрема подяка нашим волонтерам, які завжди поряд, адже без них лікування, реабілітація та моральний стан були б під питанням. Долучаються до допомоги капелани, психологи, поранені військові, медсестри, лікарі та барбери, які приходять, підстригають, на добровільних засадах, це дуже цінно.
- Що є вашою віддушиною, тобто хобі?
Ще до війни я займався військовою реконструкцією боїв на теренах України часів ДСВ. Ми з друзями брали участь у таких заходах, відвідуючи Центральну та Західну Україну. Оскільки не можу допомогти на полі бою, в майбутньому планую відкрити реабілітаційний кінний клуб для військових та дітей, хворих на ДЦП.
- Ви розказували про те, що були командиром ДФТГ. Розкажіть як Ви взаємодіяли з рідними захисників?
Коли почалося повномасштабне вторгнення відчувалася надзвичайно потужна підтримка мешканців громади. Жінки, чоловіки й навіть діти робили оборонні споруди, працювали вдень і вночі. Багато хто з моїх підлеглих зараз захищає Україну та власні сім’ї на фронті. Нетішинці дуже згуртовані та відповідальні, я ними дуже пишаюсь.
- Ще досі багато українців перебувають в полоні, як коректно висвітлювати інформацію про зниклих військових у соціальних мережах?
Це дуже велика проблема станом на сьогодні, адже це заважає спецслужбам працювати. Ніхто не забутий, ведуться перемовини. Проте, коли родичі зниклих героїв поширюють інформацію про своїх рідних у Фейсбуці, Телеграмі та ін. цим може скористатися не лише ворог (ФСБ), але й шахраї, які маніпулюють почуттями рідних та вводять їх в оману. Сьогодні, як ніколи раніше важливо зберігати інформаційну гігієну.
- Як варто знаходити інформацію про рідну людину?
Потрібно звертатись в державні установи та підрозділи й писати листи, аби отримати інформацію.
- Скажіть, будь ласка, свою думку щодо закону про мобілізацію.
Я вважаю, що багато прогалин було зроблено, починаючи з 2014 року, тому зараз вже маємо наслідки. Щоб народ захищав свою країну треба, щоб країна захищала народ. Влада змінюється, а Батьківщина у нас – одна.
- Чому перемога – це колективна справа?
Якщо справа робиться спільно, то відповідальність лежить на колективі, радість після досягнутої мети відчувають всі.