Писанка — один із найвпізнаваніших символів української ідентичності. Для слов’ян яйце було символом життя, сонці та безкінечності, тож це не просто розфарбоване яйце до Великодня, а справжній оберіг, код культури, закодований у кольорах, символах та лініях. У кожному регіоні своя техніка, своє бачення краси.
Галина Сиротюк — знана українська писанкарка, яка понад 40 років присвятила вивченню та створенню розписаних яєць. Вона виросла серед музейних експонатів, з дитинства спостерігала за руками майстрів, і сьогодні сама є носієм унікального мистецтва, якому й навчає інших.
У розмові з мисткинею наша журналістка дізналася з чого почався її шлях, як формувався характер справжнього майстра, чому писанка — це не лише про техніку, а й про глибину душі.
– Як розпочалося ваше знайомство з писанкарством?
Мистецтво увійшло в моє життя ще з дитинства. Прищепила мені любов до писанки моя мама, Галина Павлівна. Вона пропрацювала понад 40 років у музеї. Я бачила майстрів, бігала, заглядала на ті орнаменти та замальовувала зразки, не знаючи, що колись робитиму таку велику справу, як зараз. Писанці я не вчилася з книжок — я бачила все наживо: процес її створення, як працює майстер, як він тримає писачок, як горить свічка, орнаменти, візерунки.
Я бачила й могла взяти до рук старовинні писанки, повторити ті символи, орнаменти.
– Чи свідомо Ви будували свій шлях у мистецтві?
Будучи школяркою я писала писанки, коли мала час — для власного задоволення. А вже пізніше, на другому курсі університету, відкрила свою першу персональну виставку. До цього мене спонукав декан Дрогобицького університету інженерно-педагогічного факультету. Одразу виникло питання — де ж її провести, адже писанки потребують стендів та надійного захисту. Я звернулася до музею. Коли принесла шість писанок у хустинці музейному працівнику, щоб отримати уявлення, чи зможу їх там виставити, вони були вражені. Мені допомогли, облаштували місце. Саме це дало мені поштовх і впевненість у тому, що я роблю. Так народилася моя перша виставка в студентські роки. Для мене це було щось надзвичайне. Хоча зараз розумію — це була ще незріла, пробна виставка. Якщо порівняти мене теперішню з тією, якою я була колись, можу з упевненістю сказати: я виросла як майстриня і як вчитель. Володію багатьма техніками, можу навчати та ділитися досвідом писанкарства, розповідати про нього як про культуру.
– Як саме формувався ваш творчий шлях: це був чіткий план?
Я нічого не робила спеціально. Все йшло від душі, з любов’ю — лише те, до чого тягнулася моя душа. Брала участь у конкурсах, здобувала перші місця. Коли у мене назбиралось багато красивих писанок, вирішила отримати звання члена Спілки народних майстрів України. Для цього потрібно було взяти участь у багатьох виставках в Україні та за її межами. Йшло все поступово, крок за кроком. Так у мене зібралася колекція, яку я нині представляю у Львові. Дякувати Богові, маю що показати людям! Хоча це лише п’ята частина моїх робіт, а тисячі інших уже роз’їхались по світу в приватні колекції іноземних поціновувачів української культури. Коли я створювала виставку в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, я наче згадала все своє життя, кожен етап становлення мене такою, якою я є. Це наче мій щоденник, в якому закарбовані почуття. Ми представили близько 500 писанок — кожна унікальна. Особливо пишаюся витравленими писанками і технікою пап'є-маше, яка дозволяє зберегти навіть розбиту писанку.
– Чи легко Вам далося опанувати це ремесло?
Мене навчали працювати змалку. Свої перші писанки я продавала ще в сьомому класі. Моя мама працювала в музеї Гуцульщини, і якось мої писанки потрапили серед стендів на продаж. Так я почала заробляти. Люди цікавилися моїми роботами, захоплювалися ними — це дало мені ще більший стимул писати. Звісно, писанка вимагає великої праці. Це навчання щоденне, щохвилинне. Неможливо сісти й за день-два всьому навчитись. Творчість не вимірюється часом. Я своїх синів навчаю, що для того, щоб кимось стати, потрібно роками йти до цього. І тоді ви вималюєте себе такими, якими хочете бути, знайдете те, що насправді ваше. А писанка — це дослідницька праця всього мого життя, в яку я вклала найбільше любові. Щоб бути майстром, треба працювати й удосконалюватися. Я працюю не просто для галочки, я працюю, бо люблю. У цьому вся суть.
– Чи не виснажує вас така праця?
Ні! Я часто чую: «Ви, мабуть, не маєте сім’ї, бо вся в мистецтві». Насправді ж писанки, навпаки, заряджають мене, дають сили й енергію. Мене багато і в сім’ї, і в творчості. Саме тому я вирішила ділитися цією красою зі світом, своєю енергією. Після моїх майстер-класів люди відкривають себе справжніх : свої думки, бажання. Я свій шлях в житті пройшла, створила себе як людину цінну, цікаву людям. Переконалась, що людям потрібна допомога, я відчула це в практиці, коли працювала більше 15 років. Будучи кожного дня на майстер-класах з людьми різного віку, я навчилась розуміти людей, що вони відчувають під час написання писанки і я готова допомогти кожному знайти себе, через писанки, через творчість.
– Ви працюєте близько 40 років,чи змінилися ваші техніки або підходи з часом?
Я за те, щоб традиції не змінювались. Ми не маємо права їх змінювати. У писанкарстві має бути продовження традиції — віск і яйце. Все інше — наліпки, бісер — так, красиво, але це не писанка. Це сувенір, який не говорить за себе. Писанки існували ще до християнства,їх дарували рідним, знайомим, на весілля, на день народження. Пізніше писанка стала великоднім символом. Яйце взяли за основу, бо це символ життя. А символи та кольори — це цілий код. Писанки різних регіонів мають свої письма, свої значення.
– Чи маєте улюблені техніки або символи у своїй роботі?
Мені найбільше подобаються витравлені писанки. Це дуже цікаво, адже в них не використовуються кольори , візерунок утворюється шляхом витравлення шкаралупи. Це настільки магічно! Я щодня сама створюю, і сама ж захоплююся цим процесом.
– Якою ви бачите свою місію у писанкарстві?
Моя місія — виставляти свої писанки тут, в Україні, а не за кордоном. Щоб люди з різних країн приїжджали й милувалися нашою спадщиною, нашою культурою. Моє завдання — зберегти цю красу для українців. Саме тому я мрію заснувати міжнародну школу писанкарства. Щоб кожен охочий з будь-якого куточка світу міг відчути цю атмосферу, зануритися в нашу культуру.
– Наскільки важливо, на вашу думку, зберегти і передати писанкарську традицію молодому поколінню?
Це надзвичайно важливо. Це наш код, наші гени, наша ідентичність — те, чим ми відрізняємося від інших народів. Культуру треба зберігати і передавати молоді. Писанка — це не лише про Великдень. Вона має глибше, сакральне значення. Мені хочеться говорити з молоддю мовою сучасності, щоб донести їм, що писанка — це не щось далеке це — наш бренд, наша жива культура.
– Ви плануєте написати книгу. Про що вона буде?
Так, я відчуваю це як своє покликання. У книзі хочу поєднати виховання на основі культури, на прикладі писанки. Поділитись своїм досвідом. Це буде не лише техніка, а глибоке мистецтво писанкарства. Але є і таке, що я ще не готова розповідати. І, напевно, не розкажу. Це мої секрети. Тому я і є майстер. Майстер, який сам до цього дійшов.
Автор: Софія Сім'яновська