У Львові при бібліотеці Сенсотека діє курс сенсорики для людей з порушенням зору. Його проводить Андрій Станько — незрячий бібліотекар у “Сенсотека”, який навчає людей з вадами зору користуватися смартфонами, працювати з озвучувальними програмами та сучасними додатками.
У цьому інтерв’ю ми говоримо про те, як виникла ідея курсів, з якими труднощами стикаються учасники, які інструменти використовуються у навчанні, а також про потребу доступності в українських містах.
— Андрію, що спонукало Вас до створення курсів сенсорики для незрячих?
Необхідність у загальному розвитку в сенсорних технологіях незрячих людей, тому що цим ніхто системно не займався. Це відбувалося лише на основі взаємодосвіду та обміну інформацією між самими незрячими. Насправді ж ці технології дозволяють опанувати багато моментів у побутовому житті: орієнтування в просторі, зчитування квитанцій, банкнот, відстеження руху транспорту по місту. Щоб покращити життя незрячих, мені в Сенсотеці запропонували розвивати курси сенсорики для цієї категорії людей.
— З якими викликами Ви стикалися під час запуску і розвитку проєкту?
Питання в сталій діяльності. Хочеться, щоб ці курси існували постійно. Щоб у Львові було місце, куди людина з порушенням зору зможе прийти будь-коли, і їй повноцінно змогли пояснити, як користуватися програмами, які допомагають у побуті. Мені запропонували й загалом сприяли в допомозі розвитку курсів. Проблема більше в тому, що більшість програм для смартфонів не є адаптованими до озвучки, багато кнопок не озвучується, в результаті чого програму неможливо освоїти.
— Як побудована Ваша навчальна програма? Які навички Ви розвиваєте першочергово?
У першу чергу я намагаюся почати з того, щоб незряча людина навчилася вмикати та вимикати телефон. Далі пояснюю принцип роботи програм для озвучення: як налаштувати швидкість мовлення, тембр голосу, встановити різні голоси під власні вподобання. Потім ми переходимо до навігації: як переходити між екранами, встановлювати або видаляти додатки, прибирати анімацію екрану, що заважає.
Наступний етап — вивчення базових додатків: YouTube, Google, GPS-навігація, аудіокниги, текстові та музичні файли, месенджери. Далі — робота з програмами зі штучним інтелектом, які зчитують текст з листків, наприклад, Gemini чи GPT-чати, програми для оплати комунальних послуг ітд.
— Які плани або ідеї щодо розширення курсів чи нових форматів Ви маєте?
Вважаю, що ці курси варто впроваджувати у реабілітаційних центрах, де працюють з людьми, які втратили зір. Зокрема з ветеранами. Багатьом з них важко самостійно освоїти те, про що я вже згадував, а я міг би в певній мірі допомогти. Подібні напрямки можна поширювати на інші центри. Щодо самих програм — це вже залежить від розвитку інформаційних технологій і того, які нові можливості з’являтимуться.
— Чи плануєте Ви співпрацю з іншими освітніми або соціальними ініціативами?
Я не є фінансистом проекту, тому самостійно планувати не можу. Але якщо надійде пропозиція співпраці — я з радістю долучусь. Усе впирається у фінансування, бо, на жаль, поки що охочих займатися цим мало. Наразі я працюю у бібліотеці Сенсотека на посаді бібліотекаря, і завдяки цьому я можу проводити ці курси.
— Як Ви адаптовуєте матеріали до індивідуальних потреб учасників?
— Оскільки я не можу змінювати самі програми, то адаптовую учнів до того, що є: пояснюю, що доступне, що — ні. Самостійно досліджую програми на доступність і таким чином передаю досвід своїм учням.
— Як Ви підтримуєте мотивацію учасників, коли стає складно?
—Ми намагаємося спільно знаходити вирішення моментів, які є важчими, і намагаємося узгоджувати, чим можна замінити певну програму, якщо вона не підходить. Також в нас є система жестів, яку ми використовуємо для взаємодії з екраном смартфона. Людям, авжеж, важко спершу звикнути до цих жестів, але я поступово намагаюся все пояснити та допомагаю їм їх запам’ятати.
— На Вашу думку, що варто змінити в суспільстві, аби покращити життя незрячих і ставлення до них?
— Найперше — покращити доступність у громадських місцях та транспорті. Попри війну й збільшення кількості людей з інвалідністю, розвиток інклюзії, навпаки - деградує. Наприклад, водії часто вимикають озвучення зупинок. У супермаркетах жодного доступного обслуговування. Людина з вадами зору не може знайти товар навпомацки чи за запахом погодьтесь, це абсурд. Нещодавно сам зіткнувся з ситуацією: при вході в парк стояло п’ять самокатів, які мені було важко обійти. Я намагаюсь допомагати іншим адаптуватися до таких незручностей, наскільки можу.
— Як Ви почали працювати у Сенсотеці?
До мене звернулася Катерина Алексєєнко, бібліотекарка та культурна менеджерка Львівської Муніципальної Бібліотеки, і запропонувала проводити курси для незрячих у Сенсотеці. Ця бібліотека є наразі єдиною бібліотекою у Львові, де створені умови для людей з інвалідністю. Я одразу погодився.
Автор: Кая Гоуст