У Львові програму «7 кроків до перемоги» представили Святослав Дубина, Юлія Глішко, Олексій Бурмак та Юрій Коновальчук. Після львівської зупинки команда планує виїзд за кордон — зокрема до Угорщини та Словаччини, де відбудуться лекції, публічні обговорення та показ документального фільму на ту саму тему: системної російської агресії, війни та відповідальності держави перед суспільством.

Повномасштабна війна триває вже майже чотири роки, а загалом російська агресія — тринадцять. За цей час українське суспільство навчилося виживати в умовах постійної небезпеки, швидко самоорганізовуватися й підтримувати армію. Волонтерський рух, донати, ініціативи знизу стали повсякденною реальністю.

Втім, саме ця самоорганізація, на думку авторів програми «7 кроків до перемоги», приховує глибшу проблему: держава так і не перейшла на воєнні рейки. Основний тягар війни, стверджують ініціатори програми, досі лежить на плечах пересічних громадян, тоді як владні інституції не використали повністю свій управлінський, економічний і мобілізаційний потенціал.

Саме з цього відчуття «глухого кута» і з’явилася програма. Її автори говорять не про окремі помилки, а про системну кризу — коли країна воює четвертий рік, але продовжує жити за довоєнною логікою рішень, відповідальності й пріоритетів.

Ключова теза програми полягає в тому, що в умовах затяжної війни ініціатива має йти не лише згори. Автори апелюють до конституційного принципу: український народ є єдиним джерелом влади й водночас — тією стороною, яка платить за війну найвищу ціну.

Мета програми — змусити систему працювати за принципом, який в Україні давно став гаслом, але так і не був реалізований повною мірою: «Все для фронту! Все заради перемоги!»

Саме тому «7 кроків до перемоги» подаються не як партійний маніфест, а як спроба сформулювати чіткий перелік вимог до держави, які можуть бути затверджені через публічну підтримку — зокрема у форматі петиції чи загальнонаціонального обговорення. Умовно ці кроки можна згрупувати в три великі блоки.

Держава і справедливість

Перший блок об’єднує ідеї радикального скорочення державного апарату та зміни управлінських еліт. Йдеться про перегляд самої ролі чиновництва в умовах війни: держава, за задумом авторів програми, має залишити за собою лише ключові функції — оборону, міжнародне представництво, правосуддя та фінанси.

Говорячи про мобілізацію, Святослав Дубина наполягає: вона має бути не масовою, а справедливою. Насамперед, за його словами, до війська мають іти ті, хто дав присягу державі.

«Поліція, прокуратура, суди, інші силові структури — ці люди живуть за рахунок податків і мають першими нести тягар війни. Поки вони залишаються в тилу, довіра до держави руйнується», — зазначає він.

Дубина також нагадує про досвід окупованих територій, де частина силових структур перейшла на бік ворога, і наголошує: уникнення війни з боку чиновників створює ґрунт для майбутніх поразок.

Скорочення держапарату розглядається не лише як спосіб зменшити витрати, а й як питання справедливості. Чоловіки призовного віку з числа держслужбовців, які не брали участі в бойових діях, мають бути мобілізовані нарівні з іншими громадянами. Водночас у перспективі пропонується ротація управлінців: працювати в державних інституціях повинні ті, хто має бойовий досвід або довів свою доброчесність і реальний внесок у підтримку фронту.

Таким чином автори програми пропонують змінити не лише персональний склад влади, а й саму логіку ухвалення рішень — коли відповідальність за війну перестає бути абстрактною.

Слухач із залу, Сергій із Рівного, говорить про те, що саме пошук відповідей і нових підходів став причиною його участі в зустрічі. За його словами, озвучені під час презентації питання є не лише актуальними, а й давно назрілими.

«Роботу потрібно не просто планувати — її вже треба починати. Ми запізнилися з розбудовою держави на десятиліття. За ці роки так і не була сформована чітка національна ідея України як європейської держави», — зазначає він.

На переконання Сергія, ключовим завданням для суспільства зараз є відновлення внутрішньої єдності — подібної до тієї, що існувала у 2022 році. Саме цей підйом, за його словами, не дозволив росії знищити Україну як державу і українців як народ.

«Люди дуже втомилися від війни, але ми вже доводили, що здатні об’єднуватися у критичний момент. Потрібно згуртуватися навколо національної ідеї України — незалежної, багатонаціональної, європейської та сильної держави», — говорить він.

Водночас Сергій скептично ставиться до тези про те, що всі системні зміни варто відкладати до перемоги. На його думку, трансформації мали розпочатися давно і мають тривати вже зараз, а не в умовному «після».

Війна, армія, економіка

Другий блок програми стосується безпосередньо ведення війни — армії, фінансів і економіки. Центральною ідеєю тут є відмова від напівмобілізаційної моделі, яка виснажує суспільство, але не створює стабільної системи.

Автори програми виступають за створення професійної, контрактної армії, де служба є престижною роботою з високими зарплатами, соціальними гарантіями та сучасним оснащенням. Окремий акцент робиться на кадровій відповідальності: кар’єрне зростання командирів має залежати не від формальних показників, а від збереження особового складу, а кожна загибель — розслідуватися як надзвичайна подія.

Фінансово ця модель підкріплюється жорстким перерозподілом бюджету: не менше 80% державних коштів мають спрямовуватися на оборону. Життя в тилу, за логікою програми, фінансується лише в межах критично важливої інфраструктури.

Економічна частина блоку передбачає перехід до режиму воєнної економіки — підтримку українських виробників озброєння, спрощення податкової системи та мінімізацію втручання контролюючих органів.

Права, кордони і демократія

Третій блок програми стосується життя країни поза фронтом — прав громадян, мобільності та демократичних процедур. Один із найбільш дискусійних пунктів — відкриття західних кордонів для вільного пересування громадян із збереженням обмежень лише для держслужбовців.

Олексій Бурмак наголошує, що ключовим завданням є робота з іноземними партнерами та демонстрація не окремих епізодів, а системності російської агресії.

«Це не війна, яка почалася у 2022 році. Це ланцюг — від конфліктів у Молдові, Грузії, Чечні, Сирії до повномасштабного вторгнення в Україну. росія чітко окреслює свої цілі, і вони не обмежуються Україною», — пояснює він.

За словами Бурмака, саме страх перед росією є ключовим фактором, який здатен змусити європейські суспільства діяти активніше й системніше. Українська ж комунікація часто апелює до співчуття, замість того щоб пояснювати причини цього страху.

«Європейці починають рухатися не з емпатії, а зі страху. Коли вони усвідомлюють загрозу для себе, допомога стає питанням самозахисту. Наше завдання — показати ланцюг подій: Афганістан, Чечня, Сирія, й зрештою, Україна. Це одна й та сама модель поведінки росії», — говорить він.

Паралельно авторами програми пропонується повернення демократичних механізмів навіть в умовах тривалої війни — підготовка до виборів і референдумів, регулярний публічний діалог влади з суспільством, використання цифрових інструментів для плебісцитів.

На завершення Святослав Дубина звертає увагу на ще одну небезпечну тенденцію — звикання суспільства до війни.

«Я приїхав із фронту — і це зовсім інший світ. У великих містах війна ніби зникає з поля зору. Але звикання до небезпеки — це симптом глибокого зламу», — зазначає він.

Програма «7 кроків до перемоги» — це спроба радикально переформатувати державу під умови війни. Її можна підтримувати або критикувати, але вона чітко артикулює запит, який дедалі гучніше звучить у суспільстві: жити в режимі війни не на словах, а на рівні рішень і відповідальності.

Авторка: Діана Кільян