Часто можна почути думку, що вступ України до Європейського Союзу автоматично принесе з собою завершення війни, повернення окупованих територій і розв’язання внутрішніх проблем. Проте членство в ЄС не є чарівною формулою. Це радше рамка, яка працює лише тоді, коли держава всередині себе готова до системних змін.
Саме тому важливо говорити не лише про геополітику, а й про стан суспільних інституцій. Один із показових маркерів — культурна політика. Вона демонструє, чи сприймає держава культуру як декоративну сферу, чи як фундамент ідентичності та розвитку.
Для порівняльного аналізу варто звернутися до Фінляндії. Здавалося б, це дві зовсім різні країни. Та Україна і Фінляндія мають спільний історичний досвід протистояння з росією. Під час Зимової війни СРСР забрав у Фінляндії близько 11% територій. Станом на 2026 рік Росія окупувала близько 19% територій України, включно з Кримом.
Різниця полягає в тому, що Фінляндія пройшла свою війну десятиліття тому і вже вибудувала післявоєнну модель розвитку. Україна ж перебуває в процесі боротьби. Та водночас проблеми культурної політики існували й до повномасштабного вторгнення, що змушує говорити про системні, а не лише воєнні чинники.
Після 2022 року в українському публічному просторі значно частіше заговорили про культуру, спадщину, літературу, традиційні прикраси, пам’ятки. Складається враження, що саме повномасштабна війна стала каталізатором масового усвідомлення цінності власної культури. Але питання залишається відкритим: що за цей час зробила держава, аби забезпечити її реальне збереження та розвиток?
Бібліотеки як маркер культурного процесу
Література формує культурну свідомість і критичне мислення. Проте впродовж тривалого часу читання українських книжок не сприймалося як соціальна норма. Лише останніми роками ситуація поступово змінюється. Частково цьому сприяють українські видавництва, які роблять сучасні видання привабливими за оформленням і концепцією.
Водночас ринок не здатен повністю компенсувати відсутність системної державної підтримки. Книжки дорожчають, і для багатьох людей вони залишаються фінансово недоступними. У таких умовах ключову роль мали б відігравати бібліотеки.
У Фінляндії бібліотека — це базова соціальна послуга, така сама природна, як школа чи лікарня. Держава розглядає її як простір доступу до знань, а не як залишкову інфраструктуру. Якщо говорити мовою цифр, то станом на 2024 рік у Фінляндії налічується трохи більше ніж 700 публічних бібліотек, тоді як в Україні — близько 13 тисяч бібліотек. Здавалося б, так — тут ми виграємо. Навіть якщо розглядати ситуацію з бібліотеками так: у Фінляндії 700 бібліотек припадає на 5,5 мільйона населення, тоді як в Україні 13 тисяч бібліотек припадає на 30 мільйонів.
Та хоча кількість бібліотек в Україні значно більша, та фінансуються вони погано — витрати на потреби бібліотек становлять приблизно 0,16% від усіх державних видатків; тоді як у Фінляндії — близько 330 мільйонів євро на рік. Тобто не в усіх бібліотеках може бути достатньо примірників для охочих або ж і зовсім немає нових книг, а це впливає на бажання українців користуватися бібліотеками.
Наслідок цього — замкнене коло. Недофінансовані бібліотеки втрачають відвідувачів, а зменшення відвідуваності використовується як аргумент для подальшого скорочення фінансування.
Окремо варто говорити про інклюзивність. Сучасна бібліотека має бути доступною для людей з інвалідністю, ветеранів, літніх людей. Але без стабільних коштів навіть базова адаптація приміщень стає майже неможливою. Часом питаннями розвитку громадських місць займається не держава, а окремі організації, та це приводить до наступного аспекту: хто фінансує тих, хто дбає про культурний продукт?
Гранти та підтримка митців
В Україні значна частина культурних ініціатив існує завдяки недержавним організаціям та короткостроковим програмам. Державні інструменти підтримки формально існують, але часто виявляються складними у використанні та нестабільними. Візьмемо для прикладу саме державну програму «Український культурний фонд». На сайті вказано різні грантові програми, до кожної з програм — 2–3 ЛОТи. Відповідно до цього кожен українець, що хоче проявити свою ініціативу та залишити свій слід у культурній спадщині своєї країни, може податися на такий грант.
Однак, механізм грантів передбачає, що митець має не лише створити ідею, а й виступити менеджером, бухгалтером і фандрейзером водночас. До цього додається вимога співфінансування та обмежені терміни підтримки. У результаті значна частина потенційно сильних проєктів не доходить навіть до етапу подачі заявки. Ще одна складність полягає в тому, що гранти зазвичай не довгострокові. Вони виділяються один раз, і підтримки для майбутніх ініціатив не передбачено.
У Фінляндії грантова система також є основним інструментом підтримки, але вона орієнтована на довгостроковість. Митець може розраховувати на кількарічну підтримку, що дозволяє зосередитися на творчості, а не на постійному пошуку коштів. Щодо саме державної підтримки, то цим займається Finnish Arts and Culture Agency. Її система схожа на українську: також є тематичні гранти з умовами та критеріями. Щороку для підтримки митців виділяють понад 46 мільйонів євро, а позитивну відповідь і можливість фінансування отримують приблизно 21% заявників. Таким чином формується середовище, де культура розглядається як професія, а не як хобі, що виживає завдяки ентузіазму.
Найбільша відмінність фінської програми грантів від української — це можливості фінансування. Якщо у Фінляндії це фіксована частина коштів з державного бюджету та частина лотерейних фондів, то в Україні все залежить від фінансового стану країни. Якщо бойові дії посилюються, то більшість коштів будуть спрямовані саме на військо, і обіцяної грантової суми заявник може й не отримати. Тому наразі в Україні популярніше подаватися на європейські грантові програми.
Коли митці не мають стабільності, держава втрачає можливість планувати культурну політику стратегічно. Це напряму пов’язано і з питанням збереження спадщини.
Оцифрування та збереження культурної спадщини
Фінляндія зробила ставку на масштабне оцифрування бібліотечних фондів, архівів і музейних колекцій. Це забезпечує не лише доступність, а й страховку від фізичної втрати. Наприклад, учителю в школі не потрібно шукати в бібліотеках старезний папірус, аби показати його учням на уроці з історії, коли є цифровий варіант цього папірусу. Не потрібно й переживати через те, що предмети історичного значення можуть бути пошкоджені чи загублені, адже фізично вони все ще заходяться під захистом, — а їхня цифрова версія допомагає візуалізувати та покращити навчання.
Для України, де значна частина пам’яток перебуває під загрозою знищення, цифрове збереження могло б стати базовою державною політикою. Оцифрування експонатів не допоможе їх зберегти в разі фізичної втрати, але ми принаймні у цифровому варіанті матимемо культурні надбання, і їх зможуть побачити наступні покоління. Проте наразі ця сфера розвивається фрагментарно й переважно завдяки окремим ініціативам.
Багато пам’яток культури досі залишаються на окупованих та прифронтових територіях, і ми щодня ризикуємо втратити нашу спадщину назавжди, адже дії ворога непередбачувані. Відсутність системного підходу означає, що з кожним зруйнованим музеєм або архівом країна втрачає частину власної пам’яті.
Якщо зняти рожеві окуляри
Україна воює, і це об’єктивно обмежує можливості держави. І зрозуміло, що десь Україна програє, адже державний бюджет і увага влади спрямовані здебільшого на фронт. Але культурні проблеми не з’явилися у 2022 році. Вони накопичувалися роками.
Тому питання членства в ЄС варто розглядати не як гарантію змін, а як виклик. Європейська інтеграція не замінить внутрішніх реформ, — вона лише підсвітить, наскільки ми до них готові і чи держава та її громадяни зможуть з ними впоратися.
Фінський досвід показує: сильна культурна політика не виникає сама собою. Вона є результатом тривалих рішень, де культура визнається не витратою, а інвестицією.
Саме з такого усвідомлення й починається реальний рух до Європи.
Авторка: Роксолана Жук