У сучасному світі нейтральність дедалі частіше подається як чеснота. «Ми за мир», «ми не стаємо на чийсь бік», «обидві сторони мають припинити насильство» — ці тези звучать як ознаки цивілізованого підходу. Однак у реальності воєн XXI століття нейтральність не залишається морально чистою позицією. Вона перетворюється на репутаційний інструмент, який дозволяє уникати відповідальності, зберігати вплив, гроші та політичний комфорт.

Особливо чітко це простежується у висвітленні двох воєнних реалій нашого часу: російсько-української війни та конфлікту між Палестиною й Ізраїлем. Обидва кейси часто порівнюють, але ще частіше — ховають за риторикою нейтральності, яка, як показує практика, майже ніколи не є нейтральною насправді.

Журналістські стандарти передбачають баланс думок, перевірку фактів і відокремлення емоцій від інформації. Проте баланс не означає встановлення знака рівності між сторонами, особливо коли йдеться про насильство.

Коли медіа називають війну «конфліктом», уникають слова «агресія», подають твердження сторін без контексту їхньої відповідальності — вони формально дотримуються нейтрального тону, але фактично впливають на сприйняття реальності.

Саме тут нейтральність перестає бути професійною чеснотою і стає політичною позицією, навіть якщо це заперечується.

Російсько-українська війна: як нейтральність працювала на користь агресора

Факти, які не є предметом дискусії: росія порушила ключові норми міжнародного права, здійснила збройну агресію проти суверенної держави, анексувала Крим, окупувала частину територій України, здійснює системні удари по цивільній інфраструктурі. Ці факти зафіксовані в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, звітах міжнародних правозахисних організацій і розслідуваннях міжнародних судів.

Водночас роками в міжнародному інформаційному просторі домінували формулювання на кшталт: «українська криза», «внутрішній конфлікт», «обидві сторони порушують режим припинення вогню».

Репутаційний ефект «об’єктивного» мовчання

Для росії така риторика стала стратегічним успіхом. Вона дозволила зняти з себе чітке клеймо агресора, перевести фокус із порушення міжнародного права на «складність ситуації», нав’язати наратив «громадянського конфлікту».

Для України це означало постійну необхідність доводити очевидне: що війна не є внутрішньою, що агресія має конкретне джерело, а нейтральність у такому випадку — це форма співучасті.

Таким чином, нейтральність стала не позицією миру, а інструментом легітимації насильства.

Кейс «Палестина — Ізраїль»

У випадку війни між Палестиною та Ізраїлем зайняти чітку позицію значно складніше, адже цей конфлікт має глибші історичні корені, ніж сучасна російсько-українська війна. Проблеми на Близькому Сході між євреями та арабами почалися ще за часів Османської та Британської імперій.

Під час розподілу земель було допущено серйозні прорахунки: стандартний європейський підхід погано працював у цьому регіоні. Палестинський мандат Британської імперії намагався поєднати на одній території дві радикально різні релігійні спільноти. Після проголошення незалежності та поділу територій незадоволеними залишилися всі. Тривала історія, взаємні жертви, терористичні атаки, окупація, блокада, нерівність доступу до ресурсів — усе це накопичувалося десятиліттями.

Саме ця складність часто використовується як підстава для абсолютної нейтральності.

Проте журналістська нейтральність у цьому кейсі нерідко означає уникання аналізу структури насильства:

— хто має контроль над територіями;

— хто володіє армією, авіацією та ядерним потенціалом;

— хто ухвалює політичні рішення.

Для багатьох міжнародних гравців нейтральність у цьому конфлікті:

— зберігає дипломатичні зв’язки;

— мінімізує репутаційні ризики;

— дозволяє не втручатися в питання санкцій і відповідальності.

У результаті нейтральність стає формою нормалізації статус-кво, за якого порушення прав людини сприймаються як «частина складного конфлікту», а не як конкретні дії з конкретними наслідками.

Порівняння двох воєн

Попри принципові відмінності між російсько-українською війною та конфліктом між Палестиною й Ізраїлем, обидва кейси демонструють спільну закономірність: сучасні війни ведуться не лише на полі бою, а й у просторі міжнародної репутації та публічної емоції.

У випадку України ключовим завданням тривалий час було прорвати стіну нейтральності та довести сам факт агресії. Українська держава апелювала передусім до норм міжнародного права, фактів порушення суверенітету та юридичної відповідальності росії. Це був раціональний, але повільний шлях, який не завжди працював у середовищі, де емоційний вплив часто переважає над правовим.

Палестинський кейс демонструє іншу логіку. Останніми роками Палестина значно активізувала інформаційний та емоційний тиск на міжнародну аудиторію. Через соціальні мережі, візуальні образи цивільних жертв, апеляцію до тем колоніалізму, апартеїду та історичної несправедливості формується потужний моральний наратив. Факти при цьому часто подаються вибірково або з емоційною гіперболізацією, що дозволяє мобілізувати співчуття, але ускладнює глибоке розуміння конфлікту.

Результат помітний: рівень підтримки палестинської позиції в західних країнах зріс, особливо серед молоді, ліволіберальних середовищ і активістських спільнот. Для багатьох із них конфлікт починає сприйматися не як складна політична реальність, а як чорно-біла історія пригноблення й опору. У цій рамці нейтральність уже трактується не як чеснота, а як аморальність.

Натомість у країнах, географічно, культурно чи політично ближчих до Палестини, ставлення часто значно стриманіше. Там краще усвідомлюють внутрішні суперечності палестинської політики, роль радикальних угруповань, відповідальність місцевих еліт і реальну ціну ескалацій.

Таким чином, на відміну від українського кейсу, де нейтральність довгий час працювала проти жертви агресії, у палестинському випадку емоційна мобілізація частково перевертає логіку нейтральності, змушуючи міжнародних акторів або відкрито підтримувати одну зі сторін, або виправдовувати своє мовчання. Це ще раз підтверджує: у сучасних війнах нейтральність формується не лише фактами, а й тим, хто ефективніше працює з емоціями глобальної аудиторії.

Кому вигідна нейтральність

Попри відмінності між кейсами, механізм нейтральності працює подібно.

Розмивання відповідальності. Нейтральна риторика зменшує персональну та державну відповідальність сильнішої сторони.

Асиметрія подається як рівність. Рівень військової, економічної та політичної сили ігнорується або зводиться до «взаємного насильства».

Жертва втрачає голос. Той, хто обороняється або перебуває в слабшій позиції, змушений боротися не лише за виживання, а й за право бути почутим.

Тож кому вигідна нейтральність?

Державам — вона дозволяє не псувати відносини, не вводити санкції, не займати чітку позицію.

Корпораціям — формула «ми поза політикою» захищає бізнес від бойкотів і втрати ринків.

Уникання жорстких формулювань часто виглядає безпечною стратегією, але на практиці підриває довіру аудиторії. Журналістика не зобов’язана бути емоційною, але зобов’язана бути чесною щодо фактів.

У війнах XXI століття нейтральність більше не є відсутністю позиції. Вона — позиція. І найчастіше вона працює на користь того, хто має більше сили, ресурсів і можливостей нав’язувати власну версію реальності. Для журналістики це означає просту, але незручну істину: баланс без контексту — це спотворення, а нейтральність без відповідальності — форма мовчазної згоди.

Авторка: Роксолана Жук