Про історії, які починаються в дитинстві, а відгукуються ще довгі роки: частина перша

Майже у кожної людини в житті є певний травматичний досвід, який кидає тінь на чимало наших рішень та загалом подальшу долю. Майже з усім можна впоратися. Часом це може зайняти місяці, часом роки. Пройти крізь травму можна наодинці, можна під руку із друзями або батьками, чи під наглядом терапевта. У кожного власний механізм опрацювати та навчитися із цим жити. Однак є те, що поєднує багатьох із нас — прагнення почути, що ми не одні на цьому шляху, і вже точно не перші, хто його проходить.

Скільки з нас вперше зустрічались із травматичним досвідом ще у дитинстві чи юності? Напевно, чимало. Однак складність саме такого досвіду в тому, що дуже часто розуміння що саме сталось у шість чи чотирнадцять років приходить лише у старшому віці. Для дітей поняття «травми» асоціюється радше із розбитими колінами, а підлітки можуть навіть не до кінця усвідомлювати, з чого саме витікає їх біль, і намагатися впоратися не з причинами, а з наслідками. І тільки згодом, коли озираєшся на розмиті спогади з минулого, в голові формується думка «а, от із чого все почалось, от де точка відліку».

Героїням нашого проєкту не забракло сміливості, аби говорити про те, із чим довелось зіштовхнутися та навчитися жити. Дві різні історії, не поєднані ані часовими рамками, ані будь-якими іншими. Та спільне таки є: біль, крізь який довелось пройти, та наслідки, із якими все ще потрібно навчитися давати раду.

Дисклеймер: наступні історії можуть бути травматичними чи ретравматичними. Історії наших героїнь пов’язані із темами анорексії, булінгу, порушення особистих кордонів, гіперопікою та війною. Якщо ви не впевнені у власному емоційному стані, краще відкладіть читання цієї публікації, доки не будете готові. Пам’ятайте, що ваше ментальне здоров’я так само важливе, як і фізичне. Якщо ви відчуваєте потребу із кимось поговорити, в Україні діє служба безкоштовної психологічної підтримки за номером 0-800-100-102. Ви не одні, вам є до кого звернутися.

На прохання двох героїнь їхні імена були змінені задля збереження анонімності.

Коли мені було вісім, я не знала, що таке «особисті кордони».

Андріана К.

Для моєї мами було цілком нормально приймати усі рішення замість мене. Не дивно, адже я тоді була дитиною. Однак потім мені було десять, чотирнадцять, сімнадцять. Я ставала дорослішою, однак особистої свободи у мене не ставало більше. Здається, навіть навпаки, адже з’являлось більше можливостей, відповідно, і більше заборон.

Своє дитинство я згадую добре, хоча воно було сповнене обмежень та контролю. Та я думала, що так працює у всіх родинах, для всіх дітей, і тому це не було чимось обтяжливим. Бути вдома до певної години? Так сказали батьки, значить, так має бути. Йти гуляти тільки з певними людьми? Добре, значить так треба. Постійно бути на зв’язку? Добре. Не їздити самій у місто? Добре. Як бачите, заборон було чимало, і жодній з них я не суперечила.

Сумніви щодо правильності та доречності численних обмежень в моє життя закрались лише у часи старшої школи. Тоді, коли однокласники почали їздити у різні поїздки, а мене відмовлялись відпускати. Навіть у місто, вже не кажучи про Карпати. За Карпати у восьмому класі мені досі болить найбільше. Досі пам’ятаю: я тоді дивилась фільм «Всім хлопцям, яких я кохала», сиділа у кріслі-качалці та дуже сильно плакала, адже відчувала, що через заборони батьків пропускаю все цікаве у своєму житті.

Потім настав підлітковий вік. Звісно, я намагалась бунтувати. Але чи то мій бунт був настільки «незначним», чи то моїм батькам вдавалось його успішно ігнорувати, але значної користі це не принесло. Батькам подобалось, що я була «зручною» дитиною, яка фактично не вміла сперечатися чи протирічити, а я не могла вибудувати іншу модель поведінки, тому навіть мої «протести» були посередніми і не мали тривалого ефекту.

Однак для мене все це було дуже складно. Фактично, з дитинства я була замкнутою та не надто соціальною. Мені було складно знайомитися із новими людьми, особливо робити перший крок. З більшістю дитячих друзів мене «зазнайомила» мама, і навіть такою, здавалось би, невеликою дією, вона забрала у мене можливість навчитися соціалізуватися самостійно. Наслідки такого підходу досі помітні у моєму житті. Я все ще не можу почати комунікацію із кимось незнайомим, а якщо скажу щось (на мою думку) недоречне, буду дуже довго прокручувати це в голові та шкодувати. Також, я досі погано орієнтуюсь у Львові. Через заборону самостійно туди їздити я втратила можливість навчитися цьому. Фактично, більшість обмежень диктувалась на підставі батьківського ставлення «ти занадто безвідповідальна, аби залишити тебе без нагляду». Однак, саме через такий підхід у мене і не виходило навчитися певної самостійності та відповідальності. Це неможливо, якщо життя обмежене лише знайомою територією та визначеними рамками.

Вступ до університету дещо змінив мою сталу рутину формату «школа-дім-зустрічі із дозволеними друзями». Змінилось моє коло спілкування, у ньому з’явились нові люди. Мене відпустили до міста, адже тепер це стало необхідністю. Пам’ятаю, як вперше сама їхала трамваєм та шукала потрібну адресу. Такі звичні для когось речі для, на хвилинку, сімнадцятилітньої мене, були абсолютно чужими та недоступними досі. Та тепер довелось стикнулася з новою проблемою: здається, наче свободи стало більше, але я не знаю, що із нею робити. Іронічно, правда?

Через те, яким було моє дитинство та підліткові роки, зараз я у дуже багатьох моментах почуваюсь «неповноцінною». З одного боку, моє життя не було та не є надто нещасним. Та водночас, я відчуваю, що втратила дуже багато, і зараз прагну надолужити це, але розумію, що створити нові спогади можу, але змінити минуле — ні. Також мене дуже гнітить той факт, що тепер, коли мені майже двадцять років, батьки очікують від мене певної «дорослості», але саме вони забрали у мене можливість цьому навчитися. Таке враження, наче я мала перестрибнути із дитячого віку в дорослий, без моменту переходу та адаптації. Мене постійно запитують, коли нарешті з’явиться хлопець, однак як йому з’явитися, якщо мені некомфортно від найменшої комунікації такого формату із кимось? У мене немає того досвіду, який дав би можливість будувати якісь стосунки. Я б хотіла працювати та стати хоча б частково фінансово незалежною, але навіть кількох днів робочої атмосфери для мене виявилось досить, аби зрозуміти, що це занадто складно та стресово, і я не знаю, як із цим впоратися. Для мене важливо навчитися сепаровуватися від батьків, але всі мої спроби впираються у засудження, відсутність підтримки та сварки. Я мрію про день, коли зможу жити власним життям, без батьківських рамок та вимог, але поки що не знаю, як цього досягнути. Гіперопіка, яка в дитинстві була для мене нормою, зараз перетворилась на величезну проблему, із якою я намагаюсь впоратися.

Тим дітям чи підліткам, які зараз проходять через схожий досвід, я б порадила не боятися бунтувати. Інколи саме відстоювання власних кордонів та прагнень може допомогти зрушити з місця. Свого часу в мене цього не вийшло. А молодим людям, які мають схожі історії за плечима, я б хотіла сказати, що попри всі труднощі не варто здаватися. У дев’ятнадцять чи двадцять років життя може бути абсолютно не таким, якого хочеться, але це не значить, що вже пізно щось змінювати.

Обізнаність про можливості психологічної підтримки може запобігти трагедіям. Якщо у вас виникають думки, що вам потрібна допомога:

1. Поговоріть із близькими — поділіться своїми почуттями з тими, кому довіряєте.
2. Зверніться до спеціаліста — психолога, психотерапевта або психіатра.
3. Зверніться на гарячі лінії підтримки — зателефонуйте на Lifeline Ukraine за номером 7333 або напишіть у Telegram. Lifeline Ukraine — національна, професійна служба з питань профілактики самогубств та підтримки психічного здоров’я.
4. Зателефонуйте за номером 0-800-100-102 — психологічна допомога від Національної психологічної асоціації в кризових ситуаціях.

Авторка: Роксолана Жук