Люди схильні забувати травматичні події, особливо їхні деталі — імена, обставини, конкретні дії. Зазвичай у пам’яті залишається лише те, що зафіксоване в назвах, датах, меморіальних таблицях і офіційних формулюваннях. Саме тому перейменування вулиць, площ чи скверів інколи стає актом вшанування — події, людини або явища, важливого для колективної пам’яті. Це можна назвати своєрідною риторикою вшанування.

Водночас перейменування часто є і технічною необхідністю — наприклад, коли вулиця досі має російську назву й потребує заміни на українську. У цьому сенсі риторика вшанування — не питання смаку, ідеології чи «правильних» імен. Це питання мови, якою фіксується пам’ять: що саме проговорюється, що замовчується, а що зводиться до узагальнених формул.

Перейменування може бути жестом відповідальності, спробою переосмислення травми, нагадуванням про події та імена. А може залишатися суто бюрократичним ходом — адже так зване «відмивання коштів» ніхто не скасовував.

В українському контексті — особливо після 2014 року і повномасштабного вторгнення — ці процеси різко загострилися. Декомунізація, дерусифікація, поява імен загиблих військових у топоніміці, суперечки довкола політичних фігур — усе це створює ситуацію, в якій пам’ять перестає бути спільною і стає конфліктною. Саме тому важливо говорити не лише про те, кого вшановують, а й про те, як і на яких умовах це відбувається.

Пам’ять як конкретний жест відповідальності

Перейменування вулиць на честь загиблих військових сьогодні часто сприймається як найбільш зрозуміла й найменш конфліктна форма вшанування. У більшості випадків така практика ґрунтується на чіткому моральному консенсусі: людина загинула, захищаючи державу, — і її ім’я з’являється у публічному просторі.

Риторика таких перейменувань зазвичай максимально конкретна. В офіційних формулюваннях звучать слова «загинув», «захищаючи», «виконуючи бойове завдання», «Герой України». Тут пам’ять не ховається за абстракціями: є суб’єкт, є дія, є причина смерті. У цьому випадку держава не уникає відповідальності за минуле, а навпаки — прямо вказує на його ціну.

Приклади — вулиця Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі») у Харкові чи вулиця Романа Ратушного в Києві.

Водночас навіть тут риторика має значення. Коли військового зводять лише до формули «герой», зникає людський вимір, а пам’ять ризикує перетворитися на шаблон. Проте, на відміну від інших типів вшанування, цей шаблон зазвичай не нівелює сенс.

Такі перейменування можна вважати прикладом доречної риторики пам’яті: вони не ідеальні, але чесні у своїй прямоті. Держава фактично говорить: ця людина загинула за можливість нашого теперішнього.

Коли пам’ять породжує конфлікт

Зовсім іншу логіку мають перейменування вулиць на честь політичних фігур, особливо тих, чия діяльність була або залишається суспільно поляризуючою. Приклад Ірини Фаріон показовий не тому, що вона є унікальною постаттю, а тому, що її ім’я оголило механізми риторики вшанування в конфліктному полі.

У таких випадках держава або місцева влада часто вдається до узагальнюючих формулювань: «громадська діячка», «мовознавиця», «борчиня за українську ідентичність». Ці визначення не є неправдивими, але вони вибіркові. З них зникають конфлікти, різкі висловлювання, соціальні травми, з якими асоціюється постать. Пам’ять редагується до безпечної версії.

Саме тут риторика вшанування починає уникати відповідальності. Перейменування подається як акт пошани, але не супроводжується проговоренням складності. Влада ніби пропонує готову інтерпретацію: ця постать — позитивна, отже придатна для вшанування. Альтернативні прочитання не включаються в публічну розмову.

У результаті виникає конфлікт, у якому сперечаються не лише про ім’я, а й про право на пам’ять. Частина суспільства сприймає таке перейменування як нав’язування символу, а не як акт вшанування. У цій ситуації вулиця перестає бути місцем пам’яті й перетворюється на новий плацдарм для суперечок.

На відміну від військових кейсів, тут немає суспільного консенсусу щодо жертви чи заслуги. Політична діячка — це завжди фігура інтерпретації. І якщо держава не визнає цієї складності, вона фактично підміняє пам’ять ідеологією. Саме тому такі перейменування часто не «працюють»: вони не об’єднують, а поглиблюють розкол.

Нейтральність як позиція чи акт бюрократії?

Запровадження нейтральних назв часто подається як компромісне рішення. Після декомунізації багато вулиць отримали назви на кшталт «Сонячна», «Квіткова», «Мирна», «Європейська». Формально це виглядає як очищення простору від ідеології. Проте з точки зору риторики пам’яті це радше її скасування.

Нейтральна назва не містить суб’єкта. Вона не говорить ані про минуле, ані про відповідальність, ані про втрату. Така риторика уникає конфлікту, але разом із ним уникає й сенсу. Простір стає «чистим», але порожнім.

У цьому випадку пам’ять перетворюється на бюрократичну процедуру: щось перейменували, звіти склали, формальні вимоги виконали. Але питання «навіщо» залишається без відповіді. Нейтральні назви зручні для управління, проте непридатні для осмислення історії.

Авторка: Роксолана Жук