Про історії, які починаються в дитинстві, а відгукуються ще довгі роки: частина друга

Майже у кожної людини в житті є певний травматичний досвід, який кидає тінь на чимало наших рішень та загалом подальшу долю. Майже з усім можна впоратися. Часом це може зайняти місяці, часом роки. Пройти крізь травму можна наодинці, можна під руку із друзями або батьками, чи під наглядом терапевта. У кожного власний механізм опрацювати та навчитися із цим жити. Однак є те, що поєднує багатьох із нас — прагнення почути, що ми не одні на цьому шляху, і вже точно не перші, хто його проходить.

Скільки з нас вперше зустрічались із травматичним досвідом ще у дитинстві чи юності? Напевно, чимало. Однак складність саме такого досвіду в тому, що дуже часто розуміння що саме сталось у шість чи чотирнадцять років приходить лише у старшому віці. Для дітей поняття «травми» асоціюється радше із розбитими колінами, а підлітки можуть навіть не до кінця усвідомлювати, з чого саме витікає їх біль, і намагатися впоратися не з причинами, а з наслідками. І тільки згодом, коли озираєшся на розмиті спогади з минулого, в голові формується думка «а, от із чого все почалось, от де точка відліку».

Героїням нашого проєкту не забракло сміливості, аби говорити про те, із чим довелось зіштовхнутися та навчитися жити. Дві різні історії, не поєднані ані часовими рамками, ані будь-якими іншими. Та спільне таки є: біль, крізь який довелось пройти, та наслідки, із якими все ще потрібно навчитися давати раду.

Дисклеймер: наступні історії можуть бути травматичними чи ретравматичними. Історії наших героїнь пов’язані із темами анорексії, булінгу, порушення особистих кордонів, гіперопікою та війною. Якщо ви не впевнені у власному емоційному стані, краще відкладіть читання цієї публікації, доки не будете готові. Пам’ятайте, що ваше ментальне здоров’я так само важливе, як і фізичне. Якщо ви відчуваєте потребу із кимось поговорити, в Україні діє служба безкоштовної психологічної підтримки за номером 0-800-100-102. Ви не одні, вам є до кого звернутися.

На прохання двох героїнь їхні імена були змінені задля збереження анонімності.

Коли мені було дев’ять, почалась війна

Юлія Стельмах

Зараз мені 19. А моїй найближчій людинці 26, але вона залишилася у далекому минулому. Буває, живеш своє щасливе дитинство, поруч батьки, бабушка, хресна, двоюрідна сестра і ще трохи родичів. Щоліта повертаєшся у такий рідний серцю Крим, де гронами звисає п’янкий виноград, а на кухні завжди пахне домашньою їжею. У Крим, де нижче від квартири за добрим шматком поля, у Богом забутій забігайлівці роблять найсмачніші та найжирніші чебуреки, де так радісно і безтурботно можна розлягтися на траві й дивитися на палюче сонце, що нещадно розсипає веснянки на обличчі. А те все так приємно відчувати поруч з сестрою. Так, ми не рідні по батьках, але ми кревні сестри. Настя завжди була моєю сестрою, подругою, наставницею та ідеалом людини якою хотіла бути я. Різниця у віці ніколи не заважала нам бути близькими й ділити все на двох. Ми жили на різних кінцях України, але не втрачали зв'язок.

Початок війни у 14-му змусив мене вилізти із затишного дитинства. Тоді ж анексували Крим де залишилося багато рідних і Настя. Ми не могли їх усіх просто забути. З великими труднощами та я таки приїхала до Криму, де здавалося все буде як завжди: виноград, бабушка, поле, сонце, Настя. Але я дев’ятирічна не врахувала того, що політика може роз’єднати будь-що і будь-кого. Це сталося й з моєю родиною. Ні хресна, ні Настя більше на зв'язок не виходили, вони просто відцуралися від усього рідного, бо, напевно, там було рідніше.

Це були політичні перипетії, які для себе я означила як «зрада».

Моє дитинство у Криму було щасливим. Можливо, значною мірою через те, що там не існувало ні школи, ні домашніх завдань, а були лише ті, кого я любила і з ким хотіла проводити свій час. Найважливішим тоді було відчувати ту любов, якої мені бракувало зі сторони львівських родичів. Стосунки з Настею були важливими значною мірою через те, що у Львові у мене не було справжніх друзів. Були друзі в садочку, були друзі у школі чи у дворі, але вони ніколи цілком не відповідали моєму уявленню про дружбу. А Настя відповідала. Вона була найкращою подругою і сестрою, якій не було обтяжливо возитися із меншенькою. У нас був ідеальним метч. Ми заповнювали ті прогалини у житті одна одної, які не міг заповнити хтось інший.

Коли відбулася анексія Криму для мене була незрозуміла концепція того, що я можу не потрапити додому. Тобто. Як це? Я там народилась, я там живу, хоч і не постійно. Там мої близькі, мої друзі, краща половина мого життя. Чому якісь люди, які на це місце не мають абсолютно жодних прав, забороняють мені, людині що там зростала, потрапити за перекоп? Звісно, згодом я краще зрозуміла, що таке «анексія» та «окупація», але це не пояснило дев’ятирічній мені за якими законами все це відбулось. Вже зараз я знаю, що законів не було жодних.

Моя остання поїздка в Крим була у 2019 році. Знаю, що тут знайдуться люди, які будуть засуджувати за поїздки на окуповану територію. Але в мене там була родина, був дім, і були причини їхати додому по закордонному паспорту, тому мене не можна за це засуджувати.

Найважче було почути від бабушки, що Настя ніколи більше не приїде і зрозуміти, що це «ніколи» справді ніколи.

Про Настю я зараз думаю частіше ніж хотілося б. Досі у сімейних альбомах зберігаються спільні світлини. Нас все ще пов’язує одна кров. Інколи я краєм вуха чую, як про неї розмовляє моя мама та бабушка. Волею-неволею я все ще інколи дізнаюсь про якісь аспекти її життя, хоча абсолютно не прагну цього. Все це викликає в мені бажання викреслити найменшу згадку про неї зі свого життя, так, ніби її ніколи й не існувало. Бо так не боляче.

Настя була не єдиною, хто мене зрадив — як серед друзів, так і серед родичів. Не вона одна винна в тому, що зараз для мене неймовірно складно довіритися людям. Але саме вона завдала першого удару, і саме створена нею тріщина на моєму «склі довіри» створила мережу тріщин далі.

Зараз я завжди живу з усвідомленням, що навіть найближчі та найрідніші для тебе люди можуть тебе зрадити, якщо знайдуть, як виправдати (у своїх очах) такий вчинок. Мене дуже складно справді образити, але якщо це трапиться, я не зможу пробачити. Те, що відбулось у житті тієї маленької Юлі досі переслідує дорослу дівчину. Я цілком свідома, що можливо, терапія могла щось змінити та допомогти мені, але так само свідомо це ігнорую. Ця історія схожа на старий синець: ти його помічаєш лише тоді, коли тиснеш на нього.

Всім, у кого в житті траплялось схоже, я хочу дещо сказати: не давайте образі прорости у вашому серці. Воно того не варте.

Обізнаність про можливості психологічної підтримки може запобігти трагедіям. Якщо у вас виникають думки, що вам потрібна допомога:

1. Поговоріть із близькими — поділіться своїми почуттями з тими, кому довіряєте.
2. Зверніться до спеціаліста — психолога, психотерапевта або психіатра.
3. Зверніться на гарячі лінії підтримки — зателефонуйте на Lifeline Ukraine за номером 7333 або напишіть у Telegram. Lifeline Ukraine — національна, професійна служба з питань профілактики самогубств та підтримки психічного здоров’я.
4. Зателефонуйте за номером 0-800-100-102 — психологічна допомога від Національної психологічної асоціації в кризових ситуаціях.

Авторка: Роксолана Жук