Повномасштабна війна змусила мільйони українців залишити свої домівки та розпочати життя заново в інших містах. Серед них і Софія – дівчина з Мелітополя, яка через російську окупацію була змушена покинути рідне місто та згодом переїхати до Львова.

Софія народилася і виросла в Мелітополі – невеликому місті Запорізької області, розташованому неподалік Азовського моря. Саме там минуло її дитинство, залишилися найтепліші спогади, друзі і рідні місця. Перший день повномасштабного вторгнення вона памʼятає до дрібниць. Близько пʼятої години ранку її сімʼя прокинулася від сильного вибуху. Спочатку ніхто не розумів, що сталося. Люди припускали, що це грім або якась аварія. Проте вже невдовзі з новин стало відомо, що російські війська заходять до Мелітополя. Тоді стало зрозуміло, що життя більше не буде таким, як раніше. 

В окупації родина провела трохи більше місяця. За словами Софії, цей час здавався вічністю. У місті поступово зникав звʼязок та інтернет, люди жили в постійному страху і невизначеності. Особливо складною ситуація була для її батька, який працює в ІТ-сфері та через відсутність звʼязку не міг працювати. Крім того, Софія закінчувала девʼятий клас і перед родиною постало питання її подальшої освіти. Батьки категорично не хотіли, щоб донька навчалася та будувала своє майбутнє в окупації, тому рішення про виїзд стало для них єдино правильним.

У квітні 2022 року сімʼя ухвалила рішення виїжджати. Разом із батьками та домашнім улюбленцем Софія вирушила на підконтрольну Україні територію. За її словами, виїзд з окупації став найстрашнішим випробуванням у житті. Шлях від Мелітополя до Запоріжжя, який зазвичай займав близько двох годин, тривав одинадцять. Родині довелося пройти понад сорок російських блокпостів. На кожному перевіряли документи, телефони та особисті речі, а чоловіків оглядали особливо ретельно. Постійні перевірки та невідомість змушували переживати за свою безпеку. 

Перед відʼїздом Софія довго стояла на порозі своєї кімнати, стараючись запамʼятати  кожну дрібницю. Вона вірила, що колись повернеться до дому, і ця надія залишається досі з нею. Після евакуації родина спочатку зупинилася у Запоріжжі, а потім переїхала до Черкас, де проживала кілька років. У 2024 році Софія вступила до університету у Львові та переїхала сюди на навчання. 

За її словами адаптація пройшла доволі легко. Вона швидко знайшла друзів в університеті, гуртожитку та поза навчанням. Дівчина не відчувала упередженого ставлення через те, що приїхала з півдня України. Значною мірою адаптуватися допоміг попередній досвід переїзду та життя в новому середовищі. Втім, найбільшим викликом для Софії стало не звикання до нового міста, а відчуття втрати дому. Попри роки, проведені в Черкасах, і життя у Львові, своїм містом вона досі вважає Мелітополь. Там залишилися її бабуся, дідусь і старший брат, а також частина друзів, з якими вона підтримує зв’язок.  Найбільше Софія сумує за Азовським морем, яке було невід’ємною частиною її життя, за південними степами, знайомими вулицями та людьми. Вона переконана, що жодне інше місто не здатне замінити рідний дім. 

Попри всі труднощі, дівчина намагається будувати своє майбутнє та не втрачати віру в краще. Вона вважає, що українці повинні продовжувати жити, розвиватися і радіти життю, адже саме цього не хоче ворог.  Софія часто уявляє день повернення до рідного Мелітополя. Насамперед вона мріє пройтися знайомими вулицями, обійняти брата, бабусю та дідуся, а потім знову побачити Азовське море — місце, яке назавжди залишилося для неї символом дому.

Авторка: Вероніка-Олександра Колодій